. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Небагато. Швидше — нічого. Цей пан з усієї сили штовхнув мене на кіоск, мені на хвилину перехопило подих, і тоді все це й сталося. Коли за секунду я отямилась — вже все скінчилося, і цей пан лежав на тротуарі. Може… тільки…

— Що таке? Говоріть.

— Не знаю, можливо, це була примара, наслідок перенапруження нервів, ця погода… Я не хочу здаватися смішною…

— Скажіть, прошу вас, — лагідно мовив Гальський. Марта обернулась до нього і побачила худе хлоп’яче обличчя й спокійні блакитні очі.

— Знаєте, пане, — сказала Марта Гальському, — на мить мені здалося, наче з цього каламутного, бурого півмороку, з дощу, мжички, снігу, з цієї плутанини сірих постатей вп’ялися в мене чиїсь очі. Тепер я пригадую їх добре… Пронизливо-ясні, палаючі, ніби самі білки без зіниць. Вони так напружено, аж до болю, прикипіли до мене, наче осяяні якоюсь нелюдською силою і люттю… Страшні очі!..

Сестра тривожно ворухнулася, міліціонери наблизилися до Марти, по спині журналіста поповзли дрижаки. Калодонт відчув, що йому якось не по собі, хлопець у вельветовій куртці завмер, рука його, що підносила цигарку до вуст, зупинилася напівдорозі. Сержант кашлянув. Марта затулила обличчя долонями. Гальський підійшов до Марти.

— Заспокойтесь, прошу вас… Що це? — додав він з острахом. На скроні Марти червоніла тоненька цівка крові. Гальський рішучим рухом скинув у неї з голови берет і відгорнув волосся на скроні. Свіжі пахощі цього волосся проникли в його свідомість. «Гарна, — подумав він. — Навіть зараз, втомлена, знервована і — гарна». — Сестро, — мовив він, — дайте, будь ласка, якийсь антисептик і пластир.

— Пані поранена, — звернувся він до Марти.

— Це дурниці,— обізвалася Марта, — я навіть не почуваю.

— Напевне, об ріжок кіоска, — вигукнув Калодонт. — Ах, ти ж, паскуднику!.. — підступив він з ціпком до хлопця.

— Чи мені вже можна йти? — запитала Марта в сержанта.