— Ідіть, — відповів той, — протокол складено. Якщо ви, пані, схочете подати скаргу до судової комісії столичної Ради Народової, прошу звернутися до нас.

Марта, Калодонт, Гальський і журналіст повернулися, щоб іти. Сержант зупинив Гальського:

— Пане докторе, я просив би вас залишитися на кілька хвилин.

Журналіст звернувся до Марти:

— Може, ви дозволите, пані, відвезти вас додому? Наша редакційна автомашина чекає біля комісаріату.

— Дякую, — відповіла Марта, — мені недалеко: я живу на вулиці Конопніцької.

— А може б пані згодилася випити склянку гарячої кави після цих хвилювань?

— Дякую — не можу. Я повинна зараз же бути вдома. Моя мама чекає на мене. Вона хвора і, напевне, дуже турбується.

Гальський всміхнувся.

— Що з мамою? — спитав він.

— Печінка і жовчний міхур, — відповіла Марта.

— Будь ласка, дайте мені свою адресу. У мене немає з собою бланків рецептів, але ще сьогодні ввечері я дістану вам усі ліки від запалення печінки, які тільки знає сучасна медицина, разом з гомеопатією, народною й тібетською медициною, — запевнив Гальський.

Марта вперше за весь час посміхнулася, і в кімнаті всі відповіли усмішками.

— Дякую, — просто сказала вона і назвала свою адресу.

«Блондини із золотавим відтінком волосся й шкіри — такі, як лікар, мають природну перевагу над рудуватими блондинами, такими, як я. А до того ж на моєму обличчі, мабуть, помітна схильність до алкогольної брезклості, чого аж ніяк не можна сказати про обличчя лікаря…» насупився журналіст і з ревнивою гіркотою глянув на Марту. Та ледве вона вийшла, він перестав про неї думати.

— Ну, синку, а тепер ти… — промовив сержант, підводячись і поправляючи пояс, — що скажеш?

Хлопець підійшов до бар’єра. Якусь хвилину холодно й зневажливо дивився на сержанта, а потім промовив, поволі цідячи слова: