— Нічого… Я дістав по морді, виходить, я потерпілий. Цього досить.

Сержант злегка почервонів, але стримався й спитав!

— Ім’я і прізвище?

— Мехцінський Вєслав.

— Адреса?

— Мєдзяна, два.

— Де працюєте?

— В майстерні на Корольковій.

— Паспорт?

— Забув дома.

— Паспорт. Посвідку з роботи, — флегматично повторив сержант. Хлопець почав ритися в кишенях і витяг якийсь клаптик паперу.

— Що це ви мені тикаєте! — голос сержанта затремтів від люті, обличчя його спалахнуло. — Свідоцтво про щеплення проти тифу дворічної давності? Слухайте, якщо ви зараз же не пред’явите мені документи, то тижнів зо три не вийдете звідси! Аж до суду за бродяжництво.

Хлопець знизав плечима і витяг пошарпаний клейончатий гаманець, з якого добув посвідку про прописку. Сержант глянув і сказав із злим усміхом:

— Ах, ти ж… Щастя ваше… Що ж ви брешете? Адже ви живете па Празі, на Кавенчинській?

— Це тепер… — криво всміхнувся хлопець. — А раніше на Мєдзяній…

Сержант записав щось, потім заявив:

— Якщо хочете подати заяву про побиття, то сюди, до нас. А за хуліганство на вулиці і за спробу ввести представника влади в оману ми притягнемо вас до відповідальності… А зараз забирайся звідси, ти… потерпілий…

Хлопець накинув куртку і вийшов. У міліціонера, який стояв біля дверей, зловісно заблищали очі й затремтіли руки.

— Потерпілий… — просичав він, — я б тобі показав, якби не моя форма… Не можна зараз…

Сержант звернувся до Гальського й журналіста:

— Панове, прошу за мною.

Він провів їх до невеличкої кімнатки. Всі троє зупинилися біля письмового стола.

— Отож, пане докторе, — почав сержант, — про що це ви так загадково розмовляли?

Гальський запалив цигарку.

— Бачите, пане сержанте, — відповів він, — я цілісінький тиждень чергую вночі.