Вона розплющила очі й сонно подивилася на мене:

— Чому?

— У тебе надто світле волосся і біла шкіра. От моя бабуся була з материка, і це по мені видно.

— Гм. Ніскілечки не видно. А щодо дядька, то ми з ним не кровні родичі. Просто він був одружений зі старшою сестрою мого батька. Вона померла.

— Мені дуже шкода.

— Та нічого. Це було давно. — Рашель солодко позіхнула і знову заплющила очі. — Я її зовсім не пам’ятаю.

Коли ми підлетіли до Бозе-драйв, вона вже міцно спала. Я без проблем знайшов потрібну адресу і посадовив флаєр перед невеликим двоповерховим особняком за номером сто вісімнадцять.

Заглушивши двигун, я повернувся до Рашелі і спробував розбудити її. Але марно — на моє легке поплескування по плечу вона відповідала лише невиразним бурмотінням, а гарненько стусонути її в мене рука не піднімалася.

Після недовгих роздумів я вибрався з кабіни й підійшов до будинку. На мій дзвінок двері відчинила невисока смаглява дівчина років двадцяти п’яти в довгому зеленому сарі. У неї було чорне як смола волосся, зібране на потилиці у вузол, і трохи різкуваті, але загалом приємні риси обличчя.

— Добрий вечір, — сказав я. — Професор Аґатіяр удома?

— Так, офіцере. Будь ласка, проходьте. Він щойно повернувся з університету.

Вона провела мене до вітальні, попросила трохи зачекати й хутенько піднялася на другий поверх.

— Тату, — донісся згори її голос. — Там до тебе прийшли з поліції.

Я усміхнувся. Моя форма зовсім не була схожа на поліцейський мундир, але мене вже не вперше приймали за охоронця порядку. Ахмад жартував, що в мене занадто чесне й непідкупне обличчя, схоже на ті, що демонструють у рекламних роликах поліцейської академії.

Незабаром до вітальні спустився професор Аґатіяр. Він виявився літнім чоловіком, що вже давно переступив шістдесятирічний рубіж, але ще й досі мав гарну фізичну форму. Був він середнього зросту, кремезної статури, з таким же чорним, як у дочки, волоссям і густою, трохи сивою бородою.