— Усі бортові системи функціонують нормально, — відзвітував я. — Розрахунковий час до торкання — п’ятдесят секунд. Підтвердьте остаточну готовність смуги.

— Готовність підтверджую. М’якої посадки, вісімсот тридцять другий.

— Дякую, Центре. Приземляємось.

Досягши межі літного поля, лайнер з відчутним поштовхом увійшов у зону негативної ґравітації і стрімко помчав над рівним бетонним покриттям посадкової смуги.

— Є торкання! Починаємо гальмування.

Запрацювали на повну потужність бортові антиґрави, відхиливши сумарний вектор сили тяжіння в протилежний напрямку руху бік. Тепер лайнер наче піднімався пологим схилом, щосекунди втрачаючи швидкість, а його кінетичну енерґію поглинало поле штучної ґравітації.

— Швидкість чотириста кілометрів на годину, — повідомила диспетчер. — Триста — двісті — сто п’ятдесят — сто — сімдесят — п’ятдесят… Останній кілометр пробігу.

Я почав зменшувати потужність антиґравів, а метрів через п’ятсот і зовсім вимкнув їх. Інерції вистачило рівно настільки, щоб із черепашачою швидкістю доповзти до кінця смуги і виїхати на рулівну доріжку.

Далі від мене вже нічого не залежало. Наземна служба аеропорту перехопила контроль над лайнером і скерувала його до вільного вантажного терміналу.

— Чудова посадка, вісімсот тридцять другий, — сказала наостанку диспетчер. — Працювати з вами одне задоволення.

— Взаємно, Центре, — відповів я. — Вісімсот тридцять другий зв’язок закінчив.

— Центр зв’язок закінчив. Приємного відпочинку, Стефане.

— До зустрічі, Мадрі.

Вимкнувши комунікатор, я відкинувся на спинку пілотського крісла і став розминати затерплі м’язи шиї. Мій напарник, Ахмад Раман, дістав сиґарету, квапливо розкурив її і глибоко затягнувся. Під час польоту він утримувався від паління, зате після посадки чадів мов паровоз.