— Знаєш, Стефане, — задумливо мовив він, — я тобі не заздрю. А часом мені тебе шкода.

Я здивовано глипнув на нього:

— А це чого?

Ахмад збентежився. Очевидячки, ці слова вирвалися в нього мимоволі.

— Ти чудовий пілот, друже, — неохоче відповів він. — Кращий з усіх, кого я знаю. Інші, з ким я літав, були просто гарні професіонали. А ти пілот від Бога. Ти не працюєш у небі — ти ним дихаєш, ти ним живеш. Воно для тебе рідніше й ближче за землю.

Ахмад замовк і задивився на тонку, тремтливу цівку сиґаретного диму. Йому явно не хотілося продовжувати цю розмову.

Тим часом лайнер уже доправили на стоянку і тепер зістиковували з терміналом. Час було рушати.

— Ну то й що? — запитав я, підводячись зі свого місця. — До чого ти ведеш?

— Та до того, що в нашому небі тобі затісно. Ти схожий на птаха, замкнутого у просторому вольєрі. Там начебто й літати можна, але однаково це неволя. Я ж бачу, як жадібно ти дивишся на зорі, коли ми летимо над стратосферою. Твої очі палають нестримним вогнем. Іноді я боюся, що ти утнеш якусь дурницю.

Я мовчки одягнув кітель, старанно уникаючи погляду напарника. Ахмадові слова стали для мене неприємним сюрпризом. Якщо його спостереження стануть відомі начальству, якщо воно тільки запідозрить, які думки сновигають у моїй голові, поки лайнер мчить над планетою по балістичній траєкторії, то мене негайно ж переведуть з суборбітальних маршрутів на якусь тихохідну посудину, що не піднімається вище тридцяти кілометрів над рівнем моря. Тоді я вже ніколи не побачу зірок у всьому їх різнобарв’ї, вже ніколи не відчую себе хоч трохи, бодай на саму дещицю, та все ж у космічному польоті…

Мабуть здогадавшись, про що я думаю, Ахмад додав:

— Не переживай, Стефане, я нікому цього не казав. І не збираюся.

— Дякую, — відповів я. — Ти теж можеш заспокоїтися: я не робитиму дурниць. Ти це хотів почути?

— І це також. Але насамперед хочу бути певним, що ти усвідомлюєш свої проблеми.