— Ідіть, Марійка на балконі… Я ось із рейсу повернувся, господарюю. Будьмо знайомі — капітан Ворошин… Зараз проведу вас. Марійко! — гукнув велетень, підходячи до дверей балкона. — Якщо вже до нас гість прийшов, я думаю, треба покінчити з цими ягодами! Га?

— Радий, що є привід! — почувся дуже молодий веселий жіночий голос.

Миша ступив через поріг балкона, і раптом усі м'язи в його тілі напружилися від жалю, що доходив до болю.

Перед ним у низькому плетеному кріслі, залита прямими променями сонця, сиділа жінка у широкій білій сукні. Волосся її, кучеряве, дивно сріблястого відтінку, було сколоте ззаду у важкий вузол, і на лобі золотився загар. Те, що було нижче, не мало форми, а, крім того, по нахилу голови і по напружених плечах Миша догадався, що жінка сліпа. Глянувши на загорілі плечі і руки, він зрозумів, що вона дуже молода, і хвиля жалю знову захльоснула його.

— Так я зараз ягоди принесу… — прохально сказав велетень і зник в глибині кімнати. За кілька хвилин він повернувся з блюдом полуниць і пляшкою вершків.

— Не став пляшки на підлогу, знову розіллєш! — посміхнулася жінка. — І посадови гостя, він усе ще стоїть…

Ворошин господарював рішуче і просто. Він виклав усі ягоди з блюда в глибокі тарілки, залив вершками, вручив Миші столову ложку і перший почав знищувати ягоди.

— За сервіровку вибачайте! — засміялась Марія Миколаївна. — Сьогодні я не втручаюсь у господарство: в школі іспити, я трохи стомлююсь!

Соловйов раптом спіймав себе на думці, що він дивиться в обличчя Марії Миколаївни, не відчуваючи вже тяжкого почуття страху і жалю.

— Толю, це тобі! — Марія Миколаївна простягнула чоловікові свою тарілку. — Мені щось більше не хочеться!

— Гм! — сказав Ворошин, з жалем скоса дивлячись на майже повну тарілку Марії Миколаївни. — Погано ви знаєте свого чоловіка! Вирвати з рук жінки останні в сезоні полуниці? Негідний вчинок! Давай у холодильник поставлю, потім з'їси…