— Ну, як хочеш, благородний Ворошин! — засміялась Марія Миколаївна. — Тоді ось що, забирай велосипед і йди собі слюсарювати на подвір'я. А ми з товаришем поговоримо про наші справи. Ні, ні, в коридорі не можна, знову забрудниш маслом паркет і Франціска Львівна сердитиметься…

Миша вдячно глянув на Марію Миколаївну. Ворошин пішов, притискаючи до грудей тарілку з ягодами. Загримів ланцюжок на вхідних дверях, і незабаром Соловйов побачив капітана внизу на плитах подвір'я, де він розмістився біля розібраного велосипеда з безпосередністю жителя півдня, для якого дім сягає далеко за поріг.

— Що з вами сталося, товаришу Соловйов? — несподівано спитала Марія Миколаївна, прикладаючи руку до гарячих кам'яних поручнів балкона. — У вас біда?

— Так, Маріє Миколаївно! — несподівано для самого себе тихо відповів Соловйов і вперше за останні дні глибоко і легко зітхнув. — Велика біда. Тільки розповісти вам про неї я не можу. Нас тут ніхто не почує?

— Ходімо в кімнату.

Марія Миколаївна встала і пройшла в кімнату. Вона сіла на диван, передала Миші подушку і сама сперлася ліктем на валок, розгладила складки своєї широкої білої сукні.

— Маріє Миколаївно, я не вчитель, я працівник органів державної безпеки, — заговорив Миша, насилу відриваючись од відчуття спокою, відпочинку, яке несподівано прийшло до нього в цій прохолодній, затишній, великій кімнаті. — Маріє Миколаївно, у вас гарно, і, мабуть, це далося нелегко. А я мушу повернути вас на якийсь час до тяжких речей.

— Ну що ж, — тихо промовила Марія Миколаївна, — якщо треба…

— В сорок п'ятому році, в серпні, ви перебували в Німеччині. На вас напали. Мені треба знати все про людину…

Двері скрипнули і відчинились. Марія Миколаївна зробила квапливий рух вперед усім тілом і навіть руки простягнула, немов намагаючись перешкодити малій дівчинці років чотирьох увійти в кімнату.