Марія Миколаївна мовчала. Вона вся якось знітилась і сховалася в складках своєї широкої білої сукні.

Соловйов поспішно підвівся.

— Вибачте, Маріє Миколаївно, і ви, Анатолію Васильовичу, що затримав… Ні, спасибі, обідати не можу залишитись, справи. Велике спасибі за увагу і допомогу.

Він потис руку Марії Миколаївні і з болем подосадував на себе — такою гарячою і сухою була її рука.

Капітан провів Соловйова до воріт.

— Марія Миколаївна погано почуває себе, — винувато сказав Соловйов, зупиняючись, щоб попрощатися з капітаном. — Ідіть до неї! До побачення і спасибі, Анатолію Васильовичу!

— Нічого! — посміхнувся капітан Ворошин, зі звичною обережністю потискуючи своєю величезною смуглявою рукою руку Миші. — Доньку їй підкину — все мине! Ще раз приїдете в Одесу — заходьте.

Миша пішов. Якийсь час капітан стояв, похмуро, зосереджено дивлячись йому вслід, потім повернувся і пішов додому.

Вийшовши з-під темної арки воріт, він зупинився і якусь мить стояв посеред двору, дивлячись на балкон, де стояла жінка в білому і тонкими золотистосмуглими руками притискала до грудей голеньку дитину.

Щось із силою, м'яко штовхнуло в груди капітана, і він знов — який уже раз — відчув те високе душевне піднесення, почуття, яке загострює в його душі все найкраще, сильне, розумне, — почуття, яке за все його життя, багате людьми і подіями, допомогла пізнати саме Марійка і без якого він уже не вмів, не міг наближатися до жінки.

Приблизно в той же час, коли шифроване повідомлення Миші Соловйова прийшло по телеграфу з Одеси в Москву, в передмісті Берліна йшов дощ.

Два чоловіки поспішно прямували з саду на терасу маленького кам'яного особняка. За будинком жінки з веселими криками квапливо знімали з вірьовок білизну. Дощ ішов прямий, крупний, з мутним скляним полиском.

На терасі були сутінки, пахло резедою.

— Сідайте, будь ласка, пане майор! Продовжимо нашу розмову тут… — запропонував господар і висунув назустріч крісло, плетене з білої і червоної соломи,