Він мене повів у клініку. По дорозі ми розговорились, я дещо розповіла. Він тоді дуже хороше зі мною поговорив. «Переживаєте ви, — каже, — Машо, законно. Горе у вас величезне. А жити треба. Навчання кидати вам не можна, тому що зв'язок з людьми існує тільки через працю. А без людей ви загинете. Хоч як тяжко, закінчуйте інститут…» Його слова на мене дуже вплинули. Спочатку він приходив рідко, з жалості провідував. Ну, а потім почав бувати частіше. Настав час виписуватись мені з клініки, а йти нема куди. Я вирішила виїхати нишком, щоб не зв'язувати своїм горем Анатолія Васильовича. Мені дали пенсію, я вже домовилася з нянею, щоб вона мені чемодан купила, квиток додому, в Сосновськ, продукти на дорогу і провела на поїзд. Надвечір прийшов Анатолій Васильович і забрав мене з клініки. Привіз сюди, каже: «Машо, живіть скільки хочете. Закінчуйте інститут, сил наберіться. Там побачимо, як ваше життя складеться. Мені ви не заважатимете, я однаково більше на кораблі буваю». Так ми прожили ще з півроку. Коли його мати довідалась, що він зі мною одружився, приїхала з Ростова і на колінах перед ним при мені стояла, плакала, щоб він одступився від мене. Прокляла мене. І поїхала назад в Ростов. Так і не помирилася з нами до цього часу, навіть внучку не хоче бачити… Ну, та це я вам уже зайве розповідаю…

Кілька разів повторила Марія Миколаївна подробиці своїх зустрічей з Жабою. Соловйов шифровкою стенографував необхідне.

У дверях з'явився капітан. Він підійшов, глянув на крапельки поту, що вкрили обличчя дружини, на її руки і скоса похмуро подивився на Соловйова.

— А ти здорово стомилась, Марійко! — сказав він і широко розчинив двері на балкон.

Тільки тепер Соловйов помітив, що в кімнаті висить хмара тютюнового диму, а світло за вікном стало оранжовим. Надходив вечір.

— Хлопці приходили, рибу якусь принесли тобі показати, та я відіслав… Обідати час, Марійко…