«А його не дуже-то й зацікавила моя розповідь! — з розпачем подумав Окунєв. — Ось тільки що було загорівся, коли запитав про деталі, і погас». Ні, мабуть, романтика залишилась тільки на сторінках пригодницьких романів. Ніщо в цьому будинку, прохолодному, чистому і тихому, не нагадує про неї. І в чоловікові, що сидить перед ним, немає нічого романтичного. У нього лице, в якому все буденне: товстий кирпатий ніс, великі губи, широкий лоб, пригладжене світле волосся з сивиною на висках. Навіть простої зацікавленості немає на цьому обличчі, тільки ввічлива увага і тінь деякої упередженості, скептичної і розхолоджуючої. Окунєву раптом стало тоскно, він відчув, що втомився, захотілося додому, шкода стало потраченої енергії і прогавленого шансу виправити свою велику помилку.

— Не пам'ятаю я деталей!.. — втомлено повторив він. — Але навіть зараз я бачу перед собою його обличчя. Розумієте, у цього типа є характерна риса. Взагалі кажучи, ніс у нього довгий і тонкий, але донизу, — Борис Володимирович підняв свої товсті ручки і торкнув себе за кінчик носа, — донизу він розширяється ось таким м'ясистим трикутничком…

Смирнов підвівся. Він пройшовся по кабінету, зупинився перед годинником, постояв так хвилину, опустив руку і, зітхнувши, повернувся до столу.

Знову якийсь час у кімнаті було тихо. Смирнов мовчав, зосереджений і, як здавалося Окунєву, розчарований.

— Я розумію! — з розпачем сказав Окунєв. — Ви маєте право сумніватися в тому, що я розповів…

— Та ні, Борисе Володимировичу! — квапливо перебив Смирнов. — Я ні в чому не сумніваюсь. Я ось про що вас попрошу… — він відчинив ящик, вийняв пачку паперу і простягнув її Окунєву. — Сядьте он за той столик біля вікна і напишіть усе, про що ви мені розповіли, і все, що ще пригадаєте.