— Я-а-ак? — Рот Окунєва округлився, і на обличчі з'явився вираз такого щирого обурення, що Смирнов мимоволі усміхнувся. — Що ж, товаришу полковник, значить, немає на землі такої установи, щоб без папірців, без бюрократизму? Обов'язково канцелярщина?

— Порядок! — усміхнувся Смирнов. — У всьому повинен бути порядок, Борисе Володимировичу. А я, щоб не заважати вам, займусь поки що своїми справами.

Смирнов вийшов. Десь поблизу стрекотала друкарська машинка. Домовито гудів ліфт. Окунєв похитав головою, потягнувся до письмового приладдя, взяв ручку, розгладив аркуш паперу і почав сумлінно заповняти сторінку крупним почерком, у якому всі букви «б» мали хвацькі хвостики, загнуті вверх, а «с» нагадували равлика.

Смирнов прийшов хвилин через сорок, а Окунєв усе ще боровся з словом «який» — прямо неможливо було написати рядок, щоб не довелося застосовувати це слово щонайменше тричі. Нарешті, замінивши частину «яких» словом «даний», товстун підписався і, полегшено зітхнувши, простягнув Смирнову пачку аркушів.

— Як ви думаєте, товаришу полковник, можна буде спіймати даного негідника?

— В нашій справі вгадувати не можна! — буркнув Смирнов, нумеруючи сторінки. — А спіймати треба! Ну, так… Дозвольте тепер, Борисе Володимировичу, подякувати вам за допомогу.

— Та що ви! — з обуренням перебив Окунєв, підвівся і пройшовся, обсмикуючи на собі пом'ятий пильовик дитячими, метушливими рухами. — Хороший би я був, якби…

— Ну, тоді давайте попрощаємось! — усміхнувся Смирнов, і обличчя його на мить здалося раптом Окунєву таким щирим і добродушним, що він з жалем подумав: «Ось тепер би й почати розмову!»

Але вони вже стояли на порозі, і Смирнов жестом, ввічливим і одночасно холодним, розчиняв перед відвідувачем двері.

— До речі, вибачте, ще одне питання, Борисе Володимировичу! — затримався на порозі Смирнов. — Ви ж людина сімейна?

— Дружина, двоє дітей — син і донька. Але, товаришу полковник! — ображено зауважив Окунєв. — Я людина доросла і розумію, про що можна розмовляти в сім'ї і про що не слід.