— Ну, бажаю вам усього найкращого і ще раз дякую!

Окунєв вийшов. Смирнов повернувся до столу, зняв трубку телефону, назвав номер і сказав:

— Вийшов од мене. Нехай Соловйов іде до самого під'їзду.

Окунєв спускався в ліфті. Він відчував себе розбитим, починала боліти голова. Вийшовши з під'їзду, Окунєв зупинився, прикидаючи, як швидше добратися додому на Пресню, і вирішив ради такого випадку не пошкодувати грошей на таксі. Стомлено розмахуючи капелюхом, що втратив уже будь-яку форму, і по-ведмежому перевалюючись, він добрів до стоянки таксі, повалився на сидіння і назвав свою адресу.

В ту мить, коли таксі, м'яко здригнувшись, сковзнуло від стоянки в загальний потік машин, позаду хлопнули дверки другої машини.

Юнак у світлих літніх штанях і в спортивній білій сорочці нахилився до шофера і на мить розкрив перед ним книжечку посвідчення.

— Давай, друже, поїдемо! Не дуже близько до тієї машини, але й не надто далеко.

— Зрозуміло! — кивнув шофер і, пригнувшись, обома руками обхопив руль. — Під жовтий світлофор доведеться проскочити! — попередив він. — Чекати будемо — розминемося.

— Рискнемо! — погодився пасажир.

Шофер непомітно оглянувся на пасажира. В посвідченні він устиг прочитати тільки звання — молодший лейтенант і ім'я — Михайло. Тепер шофер побачив юнацький профіль, заклопотаний і трошки урочистий.

— Діла! — сказав шофер, але пасажир не підтримав розмови.

«Серйозний хлопчина!» схвально подумав шофер.

— От орли! Під нашу з вами марку ще одна машина через світлофор проскочила! — зауважив він, дивлячись у дзеркальце над дошкою з приладами, але й на цей раз пасажир промовчав. Шофер не знав, що молодший лейтенант Михайло Соловйов служить в органах державної безпеки другий рік і жорстоко соромиться свого юнацького вигляду і прізвиська Малий, яким охрестили його старші товариші по роботі.