Погодився князь.

— У мене на току є триста скирт усякого хліба, — каже змій. — Щоб він до світу був увесь перемолочений і щоб так було: солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна.

От іде князь до своїх людей і плаче. Іван Голик побачив, що він плаче, та й питає:

— Чого Ти, князю, плачеш?

— Та як же мені не плакати, коли мені змій отаке загадав! — і розповідає про все.

— Не плач, — каже Іван Голик, — лягай, князю, спати, до світу все буде зроблено.

Пішов князь спати, а Іван як вийде надвір, як свисне щосили! Враз з усіх боків до нього миші позбігалися — де тільки їх стільки понабиралось! Позбігалися й кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кликав?

— На допомогу покликав! Загадав змій, щоб усі скирти, що в нього на току, до світу перемолотити і щоб солома до соломи, полова до полови, зерно до зерна було.

Як запищать оті миші, як шатнулися на тік! Як узялися до роботи — ще й на світ не поблагословилося, а вони вже й скінчили. Покликали Івана Голика, щоб він подивився. Той прийшов — скирти соломи окремо стоять, полова окремо лежить, а зерно теж окремо. Подивився він, подивився — ніде в колосках нема ні зернинки.

— Ну, тепер ми тобі, Іване Голику, відслужили! — кажуть миші. — Прощай!

І розбіглися всі. А Іван Голик став на току, дожидається князя. Хутко й князь прийшов, глянув — очам не вірить: все зроблено так, як змій наказав. Подякував він Іванові й пішов змія кликати. Прийшли удвох із змієм, дивується змій, дочок кличе. Наказує дочкам пошукати в соломі зерна та чи не відірваний де колосок. Нема ніде ні зернинки!

— Що ж, — каже змій, — ходім, будемо пити й гуляти, а ввечері знову роботу загадаю.

От догуляли до вечора. Тут змій і каже:

— Сьогодні вранці найменша дочка моя в морі купалася та й впустила перстень у воду. Хоч як шукала — не знайшла. Як завтра до обіду принесеш перстень, так будеш живий, а не принесеш — усім вам кінець!