Іде князь до своїх і плаче. Іван Голик побачив його й питає:

— А чого ти, князю, плачеш?

Князь і розповідає — отака, мовляв, напасть.

— Бреше змій, — Іван каже, — то він сам у дочки перстень взяв та у воду й вкинув. Лягай спати. Завтра зранку до моря піду, чи не дістану.

Назавтра вранці приходить Іван Голик до моря та як гукне богатирським голосом, як свисне молодецьким посвистом! Море забушувало, й випливають з моря ті дві щуки, що він їх порятував. Випливають і кажуть:

— Нащо ти нас, Іване Голику, кличеш?

— На допомогу кличу, — каже Іван, — змій учора понад морем літав і доччин перстень у воду вкинув. Відшукайте мені його!

Щуки миттю пірнули у воду й попливли.

Плавали, плавали, шукали, шукали — ніде нема! Попливли вони до своєї матері, розповідають — таке, мовляв, горе… Мати й каже їм:

— Перстень той у мене. Шкода віддавати, та задля Івана Голика віддам: адже ж він вас, дітей моїх, порятував!

І віддала їм перстень. Вони припливли до Івана й кажуть:

— Отже, тобі й наша відслуга!

Подякував Іван Голик двом щукам і побіг до князя. А той сидить, плаче, бо змій вже двічі по нього присилав, а персня нема. Як побачив Івана Голика, так і підскочив:

— А що, перстень є?!

— Є, — каже Іван.

Коли це змій сам іде, сердитий такий.

— Що ж, досі персня нема?

— От він! Та я тобі не віддам, а віддам тому, в кого ти взяв.

Посміхнувся змій і каже:

— Гаразд! Ходім обідати, там і віддаси.

Пішли до будинку, а там уже гості сидять — аж одинадцять зміїв. Тут і дочки дожидаються. Князь до найменшої підійшов, вийняв перстень:

— Твій перстень?

А вона зашарілася й каже:

— Мій.

— Як твій, так візьми, та наперед не губи.

І пішли всі обідати. За обідом, при гостях, змій князеві й каже: