Вранці приходить князь на подвір'я, вітається з усіма, дивиться — одинадцятеро дочок, а дванадцятої нема. Змій каже:

— Ну, князю, зараз виведуть коня, побачимо, як ти на ньому попоїздиш.

Аж тут ведуть коня двоє зміїв, насилу втримують — так і рветься з рук. Князь обійшов кругом, подивився й каже:

— Ви намірялись коня привести, а привели кобилицю! Я на ній їздити не хочу, щоб не осоромитися, я покличу слугу, нехай поїде.

Змій каже:

— Добре, хай поїде.

Князь покликав Івана Голика й наказує:

— Сідай на цю кобилицю та й прогуляйся.

Іван Голик як сів, змії кобилицю й пустили. Як понесла ж вона його — аж під хмару! А звідти спустилася й вдарилася об землю — аж земля застогнала!.. А Іван Голик тоді витяг з-за халяви двадцятипудовий шматок лука та й ну її лупцювати! Вона понесла його туди й сюди, а він усе б'є її проміж вуха!.. От носила вона його, носила, та бачить, що нічого не вдіє, давай проситися:

— Іване Голику, не бий мене! Накажи все, що схочеш, все для тебе зроблю!

— Мені, — каже він, — нічого від тебе не треба, а тільки, як повернемось назад, щоб ти коло князя впала й ноги простягла.

Зітхнула вона й каже:

— Нічого робити, зроблю, як ти кажеш.

І понесла його понад лісом, понад містом, на подвір'я спустилася, коло князя впала й ноги простягла. Князь і каже:

— А ви ще хотіли, щоб я на ній їздив.

Змієві нема чого казати. Повів князя до столу обідати. От і найменша дочка виходить. Князь дивиться на неї — вона й так гарна була, а тепер ще кращою стала.

Змій каже:

— Ну, князю, остання тобі загадка: оце після обіду виведу я своїх дочок у двір. Як впізнаєш, де найменша, то тоді й весілля будемо гуляти.

По обіді пішов змій дочок своїх обряджати, а князь — до Івана Голика на пораду.