— Є в мене лук у сто пуд. Ото по обіді як вистрелиш з того лука при всіх оцих гостях, так віддам дочку, а не вистрелиш — усім вам кінець!

По обіді пішли всі відпочити, а князь мерщій до Івана Голика та про все й розповідає: тепер уже пропадати нам усім!

— Дурниця, — каже Іван Голик, — як принесуть отой лук, так ти оглянь його та скажи: «Я цим луком не хочу осоромитися, в мене всякий слуга з нього вистрелить», та звели мене покликати. Я вистрілю так, що вже більш ніхто стріляти з нього не зможе.

От вийшов змій з дочками та з гістьми на подвір'я, а за ними несуть слуги лук у сто пуд. Князь навкруг лука обійшов і каже:

— Я цим луком не хочу й соромитись, а покличу котрогось із своїх слуг, кожний з нього вистрілить.

— Ану, ну, нехай спробують! — кажуть змій та його гості.

Князь гукнув:

— Кличте сюди Івана Голика!

Прийшов Іван Голик, лук підняв, оглянув, стрілу заклав, та як вистрілить! — так шматок у двадцять пуд і відломився від лука.

Князь тоді й каже:

— От бачите? Якби оце я вистрілив, так перед всіма й осоромився б!

Іван Голик застромив шматок лука за халяву і пішов до своїх, а князь із зміївнами в будинок. Змії ж зосталися надворі і стали радитись, що б йому ще загадати зробити. Потім покликав змій найменшу дочку, про щось поговорив з нею і відіслав її кудись. А тоді зайшов до будинку й каже князеві:

— Сьогодні вже нерано, нехай вже завтра. Є в мене кінь за дванадцятьма дверима, то як попоїздиш на ньому, так віддам дочку.

Погуляли до вечора, порозходилися спати. Князь прийшов до Івана Голика та про все йому розказав.

Вислухав Іван і каже:

— А ти думаєш, нащо я взяв отой шматок лука? Я ж знав, що таке буде. Отож як підведуть тобі коня, то ти подивись на нього та й скажи: «Не хочу я на цьому коні їздити, щоб не соромитись, а нехай поїде мій слуга!» А то не кінь буде, а його найменша дочка. Ти на неї й не сядеш, а я її добре провчу.