— Прости мене, Іллюшко, що я на тебе гнівався й до в'язниці посадив! Прости мене й визволяй нас тепер із біди!

— Ні, — каже Ілля Муромець, — ти хотів мене голодом заморити, а тепер хочеш, щоб я йшов визволяти тебе? Не буде цього!

Послав князь княгиню. Прийшла вона, просила, благала, та він однаково відмовляється:

— Ні, не стану я вас захищати!

Пішла й дочка.

Побачив її Ілля Муромець і каже:

— Ти мене годувала, від смерті врятувала, ради тебе піду я руську землю захищати! Хай тобі за це тато й мама подякують.

І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном-царем воювати!

Розбив він усе Калінове військо, тільки й залишився сам цар Калін, здоровий, могутній богатир. Почав він із Іллею боротися. Бились, бились, три доби бились. Ось вже цар Калін став перемагати, кинув Іллю об землю, коліном натиснув, кинджала витяг.

— Можу я, — каже, — тебе зараз вбити, та ще зоставлю живим. Є в мене три дочки, три красуні, вибирай, яку хочеш, бери за себе заміж. Житимеш в мене, мене захищатимеш. Нащо тобі отой руський князь здався, що так з тебе познущався?

А Ілля Муромець у цю мить пригадав: ті старики, що колись його водою напували, казали таке: «Ти від руської землі силу матимеш. Скільки на землі лежатимеш, стільки сили набиратимешся». От цар Калін його до землі притискає, а Ілля лежить собі й думає: «Гай-гай, притискай, притискай!» Та все стає сильнішим і сильнішим.

Цар Калін грозить йому: «Якщо не схочеш мою дочку за себе взяти, то я тебе зразу ж заколю». А Ілля лежить спокійно й відчуває, що силу має! Лежав-лежав, а тоді захопив ногами царя Каліна та як підкине вгору!.. Підлетів Калін аж під хмари та як гепнувся знову на землю. А Ілля Муромець ухопив його за ноги та й ну колошматити ним ті війська, що не були ще добиті.

Отак і розбив він усі війська татарські з їхнім царем Каліном. А тоді повернувся назад у Київ, узяв Володимирову дочку заміж і живе собі, поживає, лиха не знає.