Не злюбили Іллю Муромця інші богатирі і почали на нього наклеп зводити, наговорювати князеві, нібито Ілля хвалиться князя скинути й самому на його місце стати. Повірив їм князь і посадив Іллю Муромця у в'язницю. Та ще й наказав не давати йому їсти три роки — хай, мовляв, там і загине.

А дочка князя Володимира, щоб ніхто не знав, потайки носила Іллі їсти. Сидить він у в'язниці, їсть, п'є, сили не втрачає, а князь гадає, що він давно вже помер.

Проминуло три роки. Коли це один татарський цар — богатир, що звався цар Калін, присилає до князя гінця з листом, а в тому листі написано: «Я татарський цар Калін. Хочу я забрати твою Київщину. І коли ти мені добровільно не віддаси свого князівства, то я прийду з військом, завоюю тебе і заберу тебе з твоєю княгинею у неволю».

Прочитав князь Володимир того листа, перелякався. Покликав жінку та дочку:

— Що нам робити?! Як врятуватися?!

А дочка й каже:

— Ану, приведіть сюди Іллю Муромця!

— Та чи ти здуріла? — каже князь. — Три роки він голодний сидить, давно вже помер, мабуть.

— Ану, накажіть піти по нього! Може, він ще живий.

Послухався батько дочки, послав прислужників.

Прийшли вони до в'язниці, відімкнули, — а Ілля Муромець сидить, пісеньки наспівує.

Повернулися вони до князя, кажуть:

— Живий Ілля Муромець, наче нічого й не було з ним.

— Ану, гайда! — притьмом побіг князь сам до в'язниці, всі двері повідмикав, випустив Іллю Муромця і почав просити: