Політичні події в обох романах відсунуті на задній план і творять фактично лише тло для діючих осіб.

За роман «Доля людська» Андре Мальро був удостоєний Гонкурівської премії. I саме цей роман приніс йому світову письменницьку славу.

У «Завойовниках» і «Долі людській» увага письменника зосереджена не стільки на китайцях, ідеально придатних для зображення анонімного колективного начала, скільки на шукачах пригод з європейських країн — французах, німцях, італійцях, росіянах, шо знаходять себе в революції і далі неухильно йдуть обраним шляхом разом з місцевими мешканцями.

У багатьох творах Мальро герой — інтелектуал, що став людиною дії, причому ця дія є для нього самоціллю. В них досить докладно зображуються жахи війни, але Мальро пропонує доволі романтичну відповідь на питання, чи може людина знайти в цьому, по суті, безглуздому світі хоч якусь мету, заради як варто було б жити.

Настрій, близький до екзистенціалістського, висловлює один з героїв Мальро, хворий начальник пропагандного відомства Гарін з роману «Завойовники»: «Те, що я роблю, — це боротьба з абсурдністю людського існування».

У цьому контексті «людська доля» китайського пролетаріату виглядає вже не такою й безнадійно сумною, адже і доля навчених досвідом іноземців, що відважно борються за те, щоб вирвати його з убогості, на загал доволі схожа.

Ідея багатьох творів Мальро така сама. Сенс людського існування — в дії, навіть якщо вона здасться абсурдною.

Ще один роман Мальро цього часу «Роки презирства» (1935) — про наступ фашизму у Німеччині. Цей твір, однак, дуже прихильно сприйнятий лівими силами в багатьох країнах, не став через свою надмірну політизованість якоюсь особливою віхою у творчості Мальро.

Наступним став ще один роман Мальро про війну — «Надія» (1937).