Майже через двадцять років після написання цього роману Мальро зустрічає де Голля, і цей їхній тандем у чомусь таки нагадує героїв «Королівської дороги».

Саме взаємопритягання молодшого і старшого, сили й інтелекту є в певному сенсі головним у романі, бо протилежності приваблюють і доповнюють одна одну. Кожен з героїв хотів би мати частку від іншого, і це їх тримає разом до останньої драматичної хвилини — смерті Перкена.

Можливо, одвічна конфронтація самого Андре Мальро зі смертю, його безстрашність у реальному житті, як і багатьох героїв його художніх творів, спричинялася ще й тим, що він прожив і надзвичайно трагічне особисте життя.

Під час війни загинули в Русі Опору двоє його зведених братів.

Особисте життя знову йому не вдається. У 1948 році він одружується зі своєю кузиною, знаною піаністкою Марі-Мадлен Ліу, вдовою свого зведеного брата Роллана Мальро. Але й цей шлюб тривав лише до 1966 року.

У 1971 році Мальро зробив останню спробу повернутись до свого авантюрного військового життя, запропонувавши свої послуги молодій республіці Бангладеш, яка страждала від шаленого наступу на неї з боку Пакистану. Однак до Бангладеш Мальро не дістався.

Серед інших творів він ще написав книгу про Пікассо, якого добре знав особисто, а також про генерала де Голля.

Усі роки Мальро не полишає наукової і творчої праці. Його власне бачення історії світової культури знайшло відбиття у книгах «Голоси тиші» (1951), «Метаморфози богів» (1960), тритомній праці «Музей світової скульптури» (1953—1954), «Чорний трикутник» (дослідження про Гойю, Лакло і Сен-Жюста, 1970) і багатьох інших.

Його перу належать численні есеї з питань культури і мистецтва, а поза тим широко відома книга «Антимемуари» (1967), в якій Мальро вдається до аналізу власних художніх творів з позиції автора, що давно від них відійшов і згадує різного роду обставини, асоціації і людей, які спричинили до створення тих чи інших образів у його художніх творах.