Влада негайно висилає каральний загін проти тих, хто скалічив Грабо. Перкен з Клодом вирушають туди. Перкена везуть на возі — пересуватися самостійно він уже не здатний. Клод їде з ним, немов би зачарований подихом смерті.

Дарма Перкен закликає своїх тубільних друзів боротися з цивілізацією, що впритул підступила до них. Бо якщо горці пропустять військову колону, слідом за нею тут простягнеться залізниця.

Але Перкена не чують, він вже для них чужий і хворий, безсилий, його відштовхують, і він вмирає.

Клод, переповнений почуттями, намагається передати другові хоч дещицю братерського співчуття, але коли він обіймає Перкена, той дивиться на нього вже як на істоту з іншого світу.

— Я ніколи не боявся смерті... Старості — так. Особливо, якщо ти відчужений од інших. Виродження. Мене гнітить — як би це пояснити — моя людська поведінка... Хай я старішаю, а це жахливо. Час роз’їдає мене, мов рак... Час — володар життя, — говорить Перкен.

І десь у цих словах і полягає головна тема повісті «Королівська дорога».

Що таке життя? Що таке смерть? Чи варто скніти, доживаючи по-рабськи, плазуючи перед своїм тілом і відчуваючи старіння духу і плоті у будь-яких формах, чи все ж таки жити, як дихати, даючи виклик усім життєвим загрозам, жити — воюючи і перемагаючи. До самої смерті!

Власне виклик смерті, питання про сенс людського буття і віднайдення в собі глибинного сенсу існування власного «я» зближує творчість Мальро з екзистенціалістами, зокрема з Камю і Сартром, у творах яких ці питання поставали часто у формі конкретних філософських міфологем.

Мальро ж відштовхується від реалій самого життя і власного досвіду.

Абсурдність життя, невелика його ціна перед вічністю, зустріч з людьми, для яких життя і смерть існували завжди поруч і яким не важило, що хтось із них може відразу померти, глибоко вразили Мальро.