Інженер Спиридонов дивився на велику карту Болгарії, що висіла на стіні, і лице його освітила тепла посмішка, наче відблиск якогось внутрішнього вогню.

— Знаєте, — сказав він, — я так вам заздрю, товаришу Власев! Зрозумійте мене правильно. Я просто нудьгую, багато літ прожив, а постарів усе ж невчасно. Ось гляньте, — він кивнув головою в бік карти, — це ж геологічна цілина. Мені б ваші роки — я жодного дня не сидів би в кабінеті. Я обшарив би усю цю дорогоцінну цілину і чого б тільки не відкрив! Скільки чудес приховано в цій землі!

— Так, — сказав Вилю Власев. — Наша земля багата на корисні копалини і на мінерали. А серед мінералів є досить гарні, ви маєте рацію. Візьмемо хоча б наш мармур. Забарвленням він не поступається перед найкращими мармурами світу.

Славі Спиридонов нахмурився, зітхнув, але раптом щось згадав і пожвавішав.

— Мало не забув! Це ж важливо, а я тільки тепер пригадав! Власне, я вас тільки заради цього й викликав, а ви відвернули мою увагу своїми держаками та ґнотами. Ви, товаришу Власев, справді іноді перебільшуєте. Не гнівайтесь на мене, ви ж знаєте, що я вас поважаю. Якби тільки ви не були таким жахливим педантом, то були б великим ученим, запевняю вас. Але ви не схожий на інших педантів, інакше, їй-богу, я не зміг би вас терпіти. Так… Про що ж ми говорили? А, пригадав! — він погортав свій блокнот, щось прочитав і запитав: — У вашій бригаді працює один молодий геолог на прізвище Андрій Андрєєв.

— Є такий, — відповів Вилю Власев.

Славі Спиридонов помовчав.

— Чи знаєте ви, що цей Андрій Андрєєв твердить, нібито минулого року…

— Що — минулого року?

— Ось заждіть!

Начальник встав і почав ходити по кімнаті.

— Він твердить, що в минулому році, — уявіть собі, — у тому районі, куди ви тепер направляєтесь, є сліди… Але ж які! Вгадайте.