- Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Співчуття до людських страждань, прагнення полегшити їх?

- Хіба лікар може співчувати? - відповів питанням Олег. - Адже він тоді буде нервувати, не зробить операції.

- Ти помиляєшся, сину, - сказав якомога лагідніше, бо почував, що сердиться. Не за питання, а за те, що той поволікся нехай і за розумним, нехай і за дуже гарним, а все ж дівчиськом… - Лікар народжується з співчуття. А потім він стає совістю хворої душі. І нею ж лишається до кінця. Щоправда, й це співчуття іноді стає… Ну, як би тобі… уніформою. Скільки людей в молодості вибирає фах за блискучими бляшками і отак губить свої справжні покликання! Лікарська професія для багатьох теж є блискучою бляшкою. Але… Що ж. Дивися. Забороняти не буду.

Олег і Ліля пішли швидше.

- Твій батько - дуже розумний. Але зараз, здається мені, він трохи перебільшує. Кожну професію можна полюбити. - Ліля зітхнула, оглянулася назад. - Коли б тільки поступити. Ти знаєш, в мене в грудях все тремтить, коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокіп Гордійович захотів… Директор інституту дуже й дуже поважає його. Навіть зобов'язаний йому. Твій батько операцію йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово важить більше, ніж усі бали…

- Не захоче він, - втік від Лілі поглядом Олег. - Бо це й справді якось… Адже всі…

У Лілі на щоках спалахнули червоні півонії.

- Ти трішки не так… Ні, вірно ти… А тільки ж для великої мети можна один раз трішки-трішки… Тобто це не те, щоб… Розумієш, наші батьки - лікарі, і ми про медицину знаємо більше за інших. Та ще вступаємо - вдвох. Допомагатимемо одне одному.