- Я… спробую.

Ліля хотіла сказати ще щось, але Олег поспішив заговорити про інше.

- Відданий Маг вже витупує під балконом фрейлен Лю, - вказав на їхнього однокласника Магнія, котрий стояв біля будинку, картинно взявшись рукою в бока і підвівши догори лице. Одягнений Магній неохайно, але “ультра”, з сумкою якогось неприродного, брудно-фіолетового кольору. Смоктав сигарету, спльовував через низенький штахет у крихітний палісадничок. Олександр Кіндратович побачивши таке, аж поблід на виду. Палісадничок - його омріяне царство. Він власноруч перекопав тверду, як камінь, землю, сам насипав клумби, засіяв квітами. Он як палахкотять під вечірнім багрянцем жовтогарячі чорнобривці. А під будинком, на їхній стороні, рівним рядком - соняшники. Соняшники в місті! Ніхто не пройде, не попестивши їх поглядом. Весь квартал знає, чий це квітник.

- Ти… ти і в кашу вдома плюєш? - заїкнувся з гніву Олександр Кіндратович.

- Маг, тікай, - прошепотів Олег. - Ти наплював на красу.

Маг оглянувся, підсмикнувши сумку, чкурнув за ріг будинку.

- Ну, що ти скажеш, - розводив над палісадником руки Білан. - Отакий негідник. Мавпа з торбою. В душі - сміття, за плечима - шанька. В ній вся його філософія. Все життя туди убгалося. Квітів - не знайдеш. Приймач, сигарети або й карти з жінками, яких хіба що на дикому пляжі побачиш.

- Коли б тільки в торбі все лихо. Він, либонь, чекає на дівчину. Говоритиме їй про любов, ще й вірші читатиме. Може, й квіти купить.

Холодів тривожний погляд перебіг на сина, шукав у ньому чогось, пестив і сварив. Не знати чому, але лише сьогодні Холод по-справжньому зрозумів, що син його вже виріс з дитячих літ. А з ним виросла й тривога, вона вже влилася з тією великою тривогою, котра щоразу охоплює суспіль всіх батьків, змушує дивуватись, шукати, радіти, проклинати. Старшому поколінню кожного разу доводиться розв'язувати одвічне питання, та ще й не так, як розв'язували їхні батьки.