“І завжди живий трепет багрянцю над головою, -мовив думкою, бо не вмів уголос казати високих слів. - Над нами… Над вами… Ви щоднини бачите його: в червонім кутку школи, на демонстрації, над будинком у свята. Може, тільки для декого з вас він дуже звичайний. Бо не ховали його за пазухою, не підхоплювали, продірявленого кулями, в бою з рук пораненого політрука, не цілували в смертельній присязі побратимам біля партизанського вогнища. Він дорожчий, коли побував біля серця. Тоді - стає часточкою власного життя. Але він такий же дорогий, коли прив'язаний до свіжоструганого держака на вершечку щойно закінченої будови, на шахтнім копрі, над фермою. Він один - і там, і тут… І це треба відчути. Кров батьків, з якої віткано його полотнище, це й ваша кров. Вона передана вам у спадок. Чи зрозумієш ти це, синку?”

- Проте багато з них побачили в лице правду, - докінчив Холод уголос. Він поцмакав згаслу цигарку, припалив її. - Пройшов великий дощ, ростуть молоді гриби.

- То вони можуть зчервивіти.

- Все залежатиме від того, якою буде погода, - роздавав у вазоні на прикрість Біланові цигарку Холод. - піду я.

Білани запрошували його залишитись на каву, але він відмовився. Хоч знав, що його чекає вдома. Цигарковий дим, самотність, нудьга. Але йому не хотілося псувати своїм смутком чужої радості.

Відтоді, як Холода залишила дружина, вони жили вдвох я сином. Спочатку в них була домашня робітниця. Та кілька років тому дівчина вийшла заміж, виїхала, і тепер такого-сякого хатнього порядку доглядала в них тітка Оксеня, двірничиха.