- Три? Навіщо.
- Книжку хочу… “Життя в мовчанні”. Про океан. І в кіно підемо. Морозиво… Мені вже просто незручно. Все інші частують.
Холод дістав гроші. Але син не поспішав шаснути з ними на вулицю.
- Тат… Я хотів тобі сказати… Сьогодні до мене приходив Вітя з колишнього нашого десятого “А”. Його батько стоїть в черзі на машину, але хоче виписатись, не вистачає грошей. То, може, ми… Наша “Побєда” от-от розсиплеться вдрузки.
- Ти, мабуть, знайшов акредитив на чотири тисячі карбованців? - мовив Прокіп Гордійович, все так само не повертаючи голови.
- Ну, хіба в нас… - І раптом: - Тату, куди ти діваєш гроші?
- Програю в карти.
Олег зачекав ще хвилину, але, зрозумівши, що батько більше не скаже нічого, прочинив двері. Він притримав їх - на балкон, з стільцями в руках, пройшов Олександр Кіндратович.
- Якась тут причина мусить бути, - мовив Білан, підсовуючи Холодові стільця. За довгі роки вони звикли в'язати розмови прикро, без вступів. - Не розчовпаю я, чи теперішня молодь надто поволі дорослішає, чи зістарюється завчасу. Не бачу я зав'язі, один пустоцвіт. Але диво, цвіт не зав'язується, коли його обпалить блискавиця. А які блискавиці палили їх?
Він говорив, швидко копирсаючи паличкою, переколупу-ючи землю в ящику з виноградом, котрий повився по дротинах аж до горішнього балкона.
- Ти знаєш, я чоловік поміркований. І однак не можу спокійно дивитись на велерозумних, тупих, з прилиплою до слинявих губів сигаретою жевжиків. Весь світ у них зводиться до “скільки доларів?”, “що ставиш?”, “а Люська?…”. Я розумію: є й такі-з молотком, з книжкою. Але їх не бачиш, - на світло летить тля. Вона пролазить у мистецтво, бо й там “долар”, прилипає до науки, до літератури. Скажу тобі: коли б у моїй волі… І от тут я не знаю: лупцювати їх різками, читати їм лекції?
- І всі ми не знаємо, - відказав Холод. - І ніхто ніколи не знав. Ми бачимо лише полюси: неробство і працю. Я думав… Батьки завжди думають. Бо їм хочеться, щоб їхні діти були кращими. Навіть за них. Може, й це… Над нинішнім поколінням висить атомна бомба. А воно не знає, що таке й проста. Часом свідомо, а часом несвідомо звинувачує в чомусь батьків. Воно - ті, про кого ти кажеш. Вони не хочуть бачити, що ще було життя, була кров, були мозолі. З цих гірких мозолів ми вигодували і їх.