Покрутить головуючий пружинку, стрілка - дз-з, стане на призначене місце.
От він узяв ключика. Налагоджує…
Але сьогодні стрілці не привелося оббігти швидко й легко. Вже коли головуючий хотів закликати всіх до голосування, йому до рук подали з першого ряду записку. Він перебіг її очима, а потім, збентежений, прочитав до залу: “Просимо професора Холода розповісти про операцію тромбозу вени, яку він робив сьогодні”.
Запала тиша. Насторожена, тяжка. І хоч вона тривала не більше хвилини, але цього часу вистачило, щоб у залі схилилися майже всі голови.
Тишу розбили два голоси. Жіночий і чоловічий. Перший - Варвари Іванівни. Вона, мабуть, передчувала щось і тому прийшла теж.
- Цю операцію робила я. - Сказала й схилила голову.
- А я хотів сказати, - Олександр Кіндратович витер хустинкою чисто поголену голову, сховав її до кишені, - хотів сказати - летальний кінець операції був невідворотний.
Прокопу Гордійовичу не дали говорити. І - жодного голосу проти. “За” голосував навіть той, хто подав записку. Однак це вже не заспокоїло Холода. В нього відчуття, ніби влили йому трутизни у вже й так зболені груди. І - за віщо, чому? Певно ж, записка - не випадкова. Його тут знають всі. Відомо всім і те, що він не хапався за щаблі на драбині посад, не зштовхував з неї колег, не ховався з знайденим. До цього дня Холод гадав, що нікому б і на думку не спало просвічувати рентгенівським промінням його совість. А це для нього важило багато. Більше, ніж будь для кого. Бо довелось йому перебрести в житті найкаламутнішу і найшаленішу ріку.
За всім цим він навіть не подумав, хто й звідки так швидко довідався про трагічний кінець операції.
- Хочеш, я скажу тобі, хто написав записку? - неголосно мовив Білан. - Зараз той чоловік підійде до тебе й висловить обурення.
Колеги поздоровляли Холода, жартували, навіть співчували. Бо це таки - не стільки пошани, скільки роботи й відповідальності. Вже майже під кінець до Прокопа Гордійовича швиденькими кроками піддріботів професор Шевчик і, микульнувши маленькими, в червоних ниточках, очима, прошепотів: