І от сьогодні… “Мабуть, син просто не помітив, - шукає собі заспокоєння батько. - А може, втікав од чужого горя, боявся виказати перед Лілею слабодухість?”

“Ні”, - скрушно зітхає думкою, простує нею наперекір власному бажанню до правди.

В Олегові дивно сплелися вразливість і холодність, чуйність і черствість. Батькові тривожно, щоб та легка паморозь не затверділа в кригу і щоб вразлива нервозність не пощербила душі.

Турботами й гомоном котилося повз них місто, і кожен ввук, кожне його зітхання - знайомі й звичні, - вони не перетинали Холодових думок. Прокіп Гордійович вже давно вріс в той гомін, він просто не помічав його. І коли іноді боронився від нього, то лише за інерцією. Як і всі, хто оббігав своє дитинство стежками й обніжками і вже до кінця життя вважає себе селюком. Мовляв, все це - несправжнє, справжнє - там. Тоді й він думає про місто, як про шматочок землі, до якого зійшлися з зелених просторів люди, забетонували, обснували дротами, обставили всілякими надбудовами, прагнучи в такий спосіб вхопити якомога більше насолод і обігнати час. Може, вони й обганяли його, адже в місті життя насправді біжить прудкіше. А люди, забетонувавши під ногами землю, засипавши криниці, побудували фонтани і тепер зітхають по зелених просторах і по джерельній воді.

Либонь, так. Але що там критися.

Холод сам не цурається стиснути час і помилуватися срібним водограєм посеред площі.

Вибори, на котрих лише одна кандидатура, та й кандидата того всі добре знають, збігають швидко. Все тут про-мріяне і розраховане, як у годинниковім механізмі. Холодові трохи лестить майбутня посада, але ж і соромно за такі вибори.