— Ти знаєш про нещасний випадок, Фрідріху? — зустрів його запитанням рудий, довгий, наче жердина, помічник диспетчера Петер Фогель.

Ульман стенув плечима.

— Невже не знаєш? — зрадів той. Видно, йому дуже кортіло розповісти, бо смикнув себе за вуса, відсунув кухоль і перехилився через стіл до Ульмана. — Серйозно, не знаєш? Вранці загинув Рапке!..

Ульман зняв у Лізи з підноса кухоль. Відпив половину і лише тоді глянув на Фогеля:

— Хто вигадав цю нісенітницю?

— Але ж він не бреше, — сказав сусіда Фогеля, — сьогодні вранці Рапке потрапив під поїзд…

— Ну?.. — жахнувся Ульман.

— На смерть… — скоромовкою почав Фогель. — Я думаю, він не помітив вагонів… Вранці був такий туман…

— Еге ж, вранці за кілька кроків нічого не можна було розібрати, — ствердив Ульман. — Коли я йшов додому…

— От-от… — перебив його Фогель. — Рапке, певно, переходив через колію, коли на нього накотились вагони! Бідолаха і крикнути не встиг. Його підчепило буфером і кинуло якраз на рейки…

— Ти розповідаєш так, ніби був свідком смерті Рапке. Звідки в тебе такі відомості?

— Все це тепер уже не має значення. — Машиніст Клаус Мартке погрюкав кухлем по столу. — Лізо, пива! Рапке все одно не воскресити! — Ульману здалося, що Клаус якось дивно глянув на сусідній столик, де куняв погано одягнений чоловік. — Шкода Рапке, був хороший товариш і чесний робітник!

— Ти перебільшуєш, Клаусе, — почав Ульман, та Мартке не дав йому договорити.

— Помовч, Фрідріху, дай мені закінчити. Ми з Рапке довго працювали разом, і мені шкода, що він потрапив саме під мій поїзд…

— Яке це має значення, Клаусе! — Фогель відсунув порожній кухоль, гукнув офіціантку. — Ми всі чули, що ти подавав сигнали. Твій ешелон розтягнувся метрів на двісті, а в цьому клятому тумані і за десять кроків нічого не було видно. Ти не винен — це визнав навіть той, з гестапо…