Вода текла тонкою холодною цівкою — Фрідріх пив жадібно, голосно сьорбаючи, і ніяк не міг напитися.

Кирилюк відстебнув парашутні стропи і обдивився довкола. За сотню метрів — рідкий листяний ліс, зовсім недалеко — лінія високовольтної передачі. Зіщулився — коли б трохи лівіше, упав би якраз на дроти…

Ноги грузли в торф’янищі. Петро потяг парашут до невеличкого горбка під лісом. Там було сухіше і, в разі чого, можна заховатися в чагарнику.

Почав складати парашут. Працював швидко і вправно, як учив інструктор. Усміхнувся про себе — такою ж роботою займався і вчора, на підмосковному аеродромі…

Досі Петро лише уявляв собі години приземлення в далекій ворожій Німеччині і кожного разу зовсім по-іншому. Та завжди його охоплювало якесь складне почуття рішучості, зібраності й страху. Це не був той страх, від якого люди полотніють. Усе ж Кирилюк ніяк не міг позбутися чогось важкого, що лежало біля серця і мало не щодня нагадувало про себе. Раніше все було значно простіше: отут поруч з тобою ворог, у тебе нема іншого виходу, і ти, не звертаючи уваги на небезпеку, спокійно робиш усе, аби подолати цього ворога, і, зрештою, звикаєш до цього.

Тепер — багатолюдна столиця, салюти, присвячені перемогам, поруч — милі й рідні чорні очі. А що чекав там? Може, візьмуть першого ж дня і вже ніколи не побачиш Катрусю, не почуєш її голосу, не пройдеш повз оцей сірий височезний будинок, на дасі якого встановлено зенітку.

Клубок під серцем розростався й душив, це мучило Петра, він погано спав. Нарешті вирішив звернутись до Левицького.

Підполковник уважно вислухав і щиро розреготався. Його брезклі від безсоння щоки тремтіли. Ляскав долонями по колінах і хитався од сміху.

— А я… дурний… — можна було ледь розібрати, — думаю… чого він… хворий, чи що… А він от що…