Цього вчив Карла капітан Сєров. Вони виїжджали на околицю Москви, і Сєров, лише глянувши на машину, називав, чим вона навантажена. Він рідко помилявся. Спеціально, аби перевірити капітана, Петро кілька разів зупинявся біля КП і приєднувавсь до патрулів, що перевіряли машини. Сєров лише підсміювався — мовляв, давай, хлопче, якщо не віриш. Але Кирилюк сам скоро зрозумів: перевіряти, власне, нема чого, краще постаратися перейняти в капітана хоча б мінімум його професійних навичок.

Тепер, побачивши важкий “мерседес”, він міркував: “Третій грузовик з мінами. Так, міни, помилки не може бути, саме в таких ящиках їх перевозять. До того ж у кожній машині — охоронець. Отже, десь поблизу виготовляють міни. Чи не там, праворуч від шосе, де заводський димар? Саме звідти виринула вантажна машина, точнісінько така, як і ті, котрі він бачив раніше. Знак, що в’їзд заборонено. Значить, військовий об’єкт. Стривай, який це кілометр? На сто тридцять сьомому кілометрі Дрезденського шосе на схід від автостради завод по виготовленню мін…”

Карл Кремер знав — про сто тридцять сьомий кілометр він вже не забуде. В школі розвідників його вчили запам’ятовувати десятки цифр, лише зирнувши на них.

— Хороша пам’ять — наша найперша зброя, — любив повторювати підполковник Левицький, — без неї розвідникові важко, майже неможливо працювати.

У Карла потеплішало на серці від згадки про Левицького. Цей літній уже підполковник поставився до нього, як батько. Правда, він вимагав від Петра Кирилюка майже неймовірного: на протязі двох — трьох місяців засвоїти хоча б частину того, що в нормальних умовах люди опановували роками. Сім годин сну — весь останній час відводився для занять. Левицький давав Кирилюкові лише два вільних вечори на місяць. Можна собі уявити, як чекав на них Петро, — адже в ці вечори він зустрічався з Катрусею.