Артур Христофорович метушився, пояснюючи, що дівчина йому допомагає і співає у кафе. А кафе «Едельвейс» тільки для німців, і він має дозвіл від коменданта. Якщо гер офіцір схоче відвідувати його, то матиме найкращий окремий столик…

Есесівець не дуже слухав його. Підняв двома пальцями за підборіддя голову Люції.

— Як звати?

— Люська. Люція.

— О, зер гут, Люція! Майн гот, ти дуже мила, — сказав гауптштурмфюрер, відпускаючи її.

Кивнув на господаря: «Кривдить?»

Люція мовчала, не зводила очей з хазяїна: «Скаже чи не скаже?!» Проте Артур Христофорович тільки шанобливо всміхався до несподіваного гостя, і у дівчини відлягло від серця.

Офіцер, хоч і в гестапівській формі, виявився не такий уже страшний. Якимсь невловимим жіночим чуттям вловила, що сподобалася цьому високому, пихатому німцеві. У неї раптом пропав страх. Вона ще не осягла, як це сталося, але дужче забилося серце від приємного відчуття, що ти гарна жінка, яка приваблює мужчин. Гарна жінка завжди жінка, а чоловік — мужчина, хоч би у яку форму вбрався. З свого іще невеликого досвіду Люція уже вміла пізнавати, коли у мужчин з'являється потяг до неї… І зараз, заспокоюючись, ледь-ледь заграла очима до офіцера. Так ніби стояла не перед страшним гестапівцем, а перед звичайним чоловіком.

Німець повернувся і мовчки вийшов на вулицю. Сідаючи у машину, він ще раз глянув на кафе, на порозі якого виструнчився Артур Христофорович.

Підбадьорена Люція повернулася у підсобку домивати посуд. За хвилину з'явився і хазяїн.

— Ну, ти дивись, — промовив примирливо, мовби нічого між ними не сталося. — І нема чого дутися… Я ж тобі як рідний батько, чорт візьми!

Люція тільки зітхнула. «Рідний батько!» Рідний батько не чіпляється до доньки, не тягне у ліжко! Хотілося кинути це йому в морду. Але стрималася. Можливо, колись іще прийде її час, тоді й порахується.