Певно, повзла, як кішка… І коли це вона стала такою хороброю!.. Зрештою, Рахільці однаково, чи уночі підстрелять, чи вдень розстріляють. Тому й чинила так нерозсудливо… Ах, який жах усі ці розстріли!.. За що бідолашну Рахільку треба убивати… Придумали собі якісь ідіотські расові теорії… Звичайно, це не її, чужі проблеми: Рахільки і німців. Нехай самі й розбираються, а її, Люції, хата скраю. Приперлася у Київ, хіба не знала, що тут німці, могла б десь у селі сховатися… Буде вона мучитися дурними думками! Не їй судити німців, що підкорили своєму порядку мало не цілий світ і тепер переможцями прийшли у Київ. Не її, Люції, засипалося, не її й мелеться…

А хіба хто-небудь доведе, була в неї Рахілька чи ні?! Ніхто!.. Навіть двірничиха нічого не помітила. Так що Артур нехай не лякає.

При цій думці страх перелився у злість, і Люція ще дужче відштовхнула Гіллера.

У відповідь розпашілий Артур Христофорович, який тягнув Люцію у прибудову за залою, відпустив її і вліпив добрячого ляща.

Раптом у скляні двері загрюкали, на вулиці навпроти кафе стояв автомобіль БМВ, а під дверима — високий офіцер у чорній гестапівській формі з великим павуком на рукаві.

Гіллер, враз забувши про Люцію, кинувся відчиняти. Дівчина, скориставшись цим, й собі шмигонула за перегородку.

Але, певно, несподіваний гість побачив крізь скляні двері сцену, яка щойно розігралася у залі. Жадібно ковтаючи з великого скляного кухля пиво, він спитав Артура Христофоровича, який стояв, схилившись, на пристойній віддалі, пасучи гостя очима, що тут відбувається.

Гіллер, щоразу вклоняючись, плутаючи німецькі слова з українськими, намагався пояснити.

Німець допив пиво і зазирнув за перегородку. Він побачив заплакану Люцію, яка стояла над великою мискою з немитими чашками і витирала рушником обличчя.

Німець поманив її пальцем: «Ком!»

Ні жива ні мертва, дівчина вийшла у зал і, опустивши голову, стала перед гестапівцем. Ясна річ, цей клятий Артур уже сказав про єврейку!