Чоловік років під сорок з темним, типово кавказьким обличчям, невеличкою горбинкою на носі і великою чорною бородою, у якій пробивалися білі ниточки, низько схилився над піаніно і грав, не оглядаючись на зал, де пили і гуляли німецькі офіцери. Кафе «Едельвейс» було приватним, існувало з дозволу німців і лише для німців. За піаніно сидів Антон Адамадзе, той самий грузин, колишній врангелівський офіцер, до якого ревнував співачку Люцію хазяїн кафе Артур Христофорович Гіллер.

Жінок у залі не було, і двоє підпилих армійських лейтенантів танцювали удвох на вільній від столиків площадці під невеличкою естрадою.

Співачка Люція готувалася до виходу. Вона вже не нервує, як у перші дні, коли, виходячи перед німецькими офіцерами, відчувала скутість і, співаючи, відводила очі убік від своїх слухачів.

Зараз крізь пропалену у завісі дірочку вона спокійно розглядала відвідувачів. Декого вона вже запримітила, пізнавала; в «Едельвейса», хоч кафе відкрилося недавно, уже з'явилися свої завсідники. Майже усі столики зайнято — здебільшого молоді офіцери, які добре набралися, двоє з них уже почали сваритися.

Тим часом тапер закінчив свою імпровізацію. Люція ще раз поправила на собі коротеньке плаття, яке відкривало вище колін її стрункі ноги, з великим вирізом на тугих грудях, що аж рвалися на волю, торкнулася рукою пишної зачіски і, відштовхнувшись високим каблучком від підлоги, вистрибнула на сцену. Завсідники зустріли її оплесками. Вона зраділа: її знають і вітають! Відповіла глибоким реверансом, а випроставшись, грайливо гойднула стегнами.

Потім підійшла до тапера, хоч він наперед знав її програму, і щось шепнула йому.

Як завжди, почала з улюбленої офіцерами «Розамунди». Трохи знаючи німецьку зі школи, де мову викладав її батько, з його домашніх уроків, Люція ще й тепер, як тільки випадала вільна хвилина, учила її. Найбільше за все хотілося стати справжньою німкенею, прилучитися хоч як-небудь, якимсь боком до великої нації, що володіє світом, і розмовляти без акценту, аби з вимови ніхто не міг розпізнати у ній слов'янки.