Перед цим дзвінком також кілька секунд було тихо. Лейтенант Кучеренко, який не вперше чергував по міськвідділу, миттєво відключився від справ і почав стежити за лапатими сніжинками, які падали за широким вікном. Зимовий день був теплий, м'який, і сніжинки за вікном теж здавалися теплими; неквапна, спокійна, мовби лінива, віхола, то кружляючи, то раптом падаючи білою прямовисною стіною, женучи білі вівці вбік, приємно контрастувала з гарячковістю неспокійної роботи.
Лейтенанта останнім часом не полишала гірка дума. Вона була настирлива і безнадійна, як віхола за прозорим склом: ось іще один рік закінчується, скоро різдво, а він, Кучеренко, усе лейтенант та й лейтенант. Видно, до сивих скронь просидить у цій черговій кімнаті з двома зірочками на погонах. Що ж принесе йому новий рік? Чи сяде на плечі вимріяна, така жадана, так терпляче очікувана третя зірочка, чи, кружляючи, як оці сніжинки за вікном, опуститься на чийсь інший погон?
Не відриваючи погляду від вікна, Кучеренко почув дзвінок і механічно зняв трубку.
— Черговий, лейтенант Кучеренко, слухає.
Повідомлення було спокійним. Жінка, яка назвалася Оксаною Гальчинською, заявила, що ось уже тиждень, як її тітка, теж Гальчинська, Людмила Йосипівна, десь зникла. На телефонні виклики не відповідає. Двері її квартири на розі Воровського і Гоголівської замкнені, і з-під них йде тяжкий дух. Достукатися неможливо.
Слухаючи Гальчинську, лейтенант і далі ліниво стежив за сніговою круговертю і, не кваплячись, записував адресу.