— Живе одна?

— Так.

— Молода?

— Ні, стара. Вона дуже огрядна. Дуже. Хворіє на серце. З нею щось сталося…

— Може, їй лікаря треба? Подзвоніть на «швидку», нуль три.

— Яка «швидка»! Могла вже й померти!..

— Гаразд, перевіримо, — зрештою промовив лейтенант. — Ви звідки дзвоните?

— З автомата, біля її дому.

— Чекайте. Зараз виїдемо.

Він поклав трубку і телефоном внутрішнього зв'язку викликав чергову машину.

— Я недовго, — кинув своєму помічникові старшині Сирокваші і поспішив до виходу з кімнати.

Ось і вулиця Воровського. Міліцейський «газик» повільно сунув униз від Ярославового валу широкою і крутою вулицею, вкритою ожеледдю. Кучеренко приглядався до номерів будинків. Перетявши трамвайну лінію, «газик» звернув за ріг і зупинився.

Біля невисокого, на три поверхи, старого будинку стояли дві жінки. Вони уже вгледіли розцяцьковану міліцейську машину і, махаючи руками, поспішали назустріч.

Перебиваючи одна одну, почали розповідати лейтенанту, який повільно вилізав на тротуар, про свої здогади і побоювання.

— Хто ви такі? — строго спитав Кучеренко.

— Племінниці. Це я вам дзвонила, Гальчинська Оксана, — відповіла висока, гостроносенька жінка. — А це моя двоюрідна сестра, Шура Хоменкова… Ми так боїмось, так боїмось… — знов завела вона, — чи не трапилося з тіточкою чого-небудь… — З-під нафарбованих вій Гальчинської викотилися сльозинки.

— Зараз побачимо. — Лейтенант жестом запросив жінок йти з ним.

У старому будинку було тихо, пахло мишами, злежалим порохом давно не митого коридору, цвілим деревом. Рипучими сходами всі піднялися на другий поверх.

Гальчинська показала на двері квартири. Лейтенант постукав. Відгуку не було. Неприємний запах і справді просочувався крізь двері. Кучеренко почекав кілька секунд і тоді загрюкав щосили. Тільки після цього помітив кнопку дзвінка. Вона була затерта, брудна і ховалася у сутінках коридору, а розгублені жінки не вказали на неї. Тепер за дверима зайшовся плачем дзвінок. Але на нього не відгукнулися. Лише трохи відхилилися інші двері в глибині коридору, визирнуло чиєсь обличчя, але так миттєво, що нелегко було визначити, кому воно належить: жінці чи чоловікові.