Гауптштурмфюрер пройшов у куток зали до вільного столика, на якому стояла табличка з написом «Зайнято!»

Люція занервувала. Уже не так вільно підгецувала на сцені, забула про сп'янілих офіцерів.

Тим часом нового відвідувача угледів і хазяїн. Він грудкою підкотився до столика і, відштовхнувши єдину офіціантку — руду Дуську, яку Люція органічно ненавиділа, вклонився гостеві.

Руда, кирпата Дуська недавно зв'язалася з якимсь німцем із інтендантської установи «Рюстунгскомандо». Її ревнивий покровитель обіцяв забрати коханку з кафе, де гуляють офіцери, обіцяв улаштувати продавщицею у крамницю, в якій видають хліб по картках. У голодному, замордованому Києві це була сита, престижна робота. Тому Дуська стала нехтувати службою у кафе, прибігала лише увечері, коли відчинялися двері «Едельвейса», і уся брудна робота — прибирання, миття посуду тощо — тепер випадала на долю бідолашної співачки.

Курт Раух щось замовив, і Артур Христофорович разом з Дуською зникли на кухні. Есесівець пильно подивився на Люцію. Вона обірвала дурну пісеньку і розпачливо перебирала у пам'яті свій репертуар, не знаючи, що заспівати далі. На її жаль, репертуар у неї був вкрай бідний, можна сказати, жалюгідний… Що ж заспівати? Хіба що їхній гімн: «Дойчланд, дойчланд юбер аллес…»

Вона не наважилася. Хто зна, як це сприймуть німці.

Тим часом Дуська принесла есесівцю пляшку шампанського, той налив собі вина, відпив з фужера і знову вперся в Люцію поглядом. Погляд у нього був важкий. «Хто він мені такий зрештою? — заспокоювала Люція себе. — Ну що з того, що гестапо? Я нічим не завинила перед новою владою. Я цілком лояльна».

Ось зайшло іще двоє армійських офіцерів, але, огледівшись, сіли не біля Рауха за вільний столик, а притулилися за чужим.