Під оплески Люція випурхнула з естради за лаштунки. Стримуючи калатання серця, стояла за завісою і крізь пропалену у ній дірку знову стежила за залою. Тепер, коли у задимленому від сигарет залі попливли звуки чергового танго, виконуваного Антоном Адамадзе, Раух долив собі шампанського, але не випив, а про щось замислився.

Люції протягом вечора ще двічі треба було виходити на сцену. Вона гарячкове обдумувала, що співатиме.

Сама Люція любила ліричні пісні. У них вона виливала тугу за мирним життям, яке зруйнувала війна, обірвала навчання у музичній школі, позбавила мрії про консерваторію, і тільки випадкове знайомство з хазяїном кафе «Едельвейс» фольксдойчем Артуром Христофоровичем Гіллером, який якраз напитував собі в кафе співачку, дало їй шматок хліба і трохи заспокоїло. Цей щасливий випадок свідчив, що доля не відцуралася її, що не все пропало у житті, що якось вийде із скрути, пристосується до воєнного часу, до нового порядку. Із жахом спостерігала, як потерпають жителі міста, що скніють без хліба, без світла у своїх неопалюваних квартирах, як носять злиденне шмаття на ринок, щоби не вмерти з голоду. А у неї, дякуючи богові, є і хлібна арбайткартка, електрика у квартирі; вона має право не відчувати себе такою знедоленою, як інші, у замерзлому Києві. А там, дивись, скінчиться війна, буде консерваторія, і вона здійснить свою мрію про оперну сцену… Та до того часу треба прожити, вижити за будь-яку ціну…

Останні дні у неї були багаті на події, що бентежили її. Поява її колишньої подруги в квартирі, де нині на всіх правах жила вона, Люція… А тепер історія з цим молодим, гарним гестапівцем. Це ж неспроста він пильно дивиться на неї. Вдень вона дуже злякалася його появи. Але гестапівець був ласкавий. Тепер знову не зводить із неї чіпкого погляду. Що в нього на умі? І чого він тоді вдень заїхав до «Едельвейса»? Тільки випити кухоль пива? Чи не пронюхав все-таки про Рахільку? А раптом двірничиха бачила її або іще хтось? Рахільку, звичайно, упіймали, і вона розказала, що приходила на свою квартиру…