— Так і є, померла давно. — Скільки було їй? — закашлявся Кучеренко, обережно підступаючи до трупа. Він був гидливою людиною. Від самого дитинства. І боявся вигляду смерті. Адже сама смерть ніколи не вмирає, вона завжди жива і, навіть приходячи до чужих, при випадковій зустрічі зиркає і у твої очі, натякаючи на майбутнє, жахливо виганяючи з твоєї душі будь-які проблеми, турботи, роблячи їх дрібними і несуттєвими… «А ось і я! — ніби нахабно всміхається вона. — Не забувай!» Він і не забував, думки про неї ставали усе настирливішими, хоч був ще нестарою людиною.

Тому Кучеренко й не пішов вчитися на медика, хоч юнаком мріяв про білий халат і професорську шапочку. Він і на похорони ніколи не ходив, не проводжав в останню путь друзів, і коли випадково чув траурну музику, звертав на іншу вулицю.

Зараз у цій задушній темній кімнаті біля мертвої жінки він і справді забув про всі свої кривди, про недосяжну третю зірочку на погони, — все на якийсь час втратило свій сенс.

— Скільки їй було? — не підходячи близько до мертвої, повторив запитання лейтенант.

— За сімдесят, — відповіла крізь сльози молода Гальчинська. — О боже мій, боже, — прорвало її, і вона затужила тонким голосом: — Могла б іще жити, могла б іще!.. Була енергійна, життєлюбна, молода душею… Тітонько рідна, — голосила вона, — що ж ти наробила?! Як же ти нас покинула… Люба наша, ріднесенька…

Шура Хоменкова, теж тихо плачучи, узяла Гальчинську під руку. Слідом за лейтенантом вони, минаючи труп, обережно ступнули в глиб квартири. Сусідка, проте, так і не зійшла з порога. Затуляючи рукою носа, похмуро і водночас ніби задоволене дивилася на мертву і час від часу оглядалася, пориваючись утекти подалі від цього лихого місця.

Старша племінниця перестала плакати і оглядала кімнату, немов уперше потрапила до неї. Лейтенант миттю оцінив обстановку затишної, гарно умебльованої однокімнатної квартири, задоволено відзначив про себе, що речі вкрито шаром пилюки, — отже, нікого у хаті від дня смерті господині не було.