Лейтенант подзвонив і в ці двері. З-за них теж не відразу відповіли, а коли вони знову відчинилися, всі побачили те саме невиразне обличчя. На порозі стала невиразна жінка, одягнена у грубу спідницю і довгу темну кофту.

— Ви давно не зустрічали сусідки? Як її? — звернувся до Гальчинської.

— Людмила Йосипівна її звуть, — сказала сусідка. — Давно не бачила… Я нездужаю і вже кілька днів не виходжу.

— Будете за поняту… — сказав лейтенант. — Ну що ж, спробуємо… — Він витяг з кишені низку ключів на шкіряному паску, довго шукав потрібний.

Зрештою знайшов якогось, схожого на відмичку, і, поморочившись біля замка, відчинив його. Але був у дверях іще й другий, з ним ніякі відмички не могли звладати, і Кучеренко попросив у сусідки Гальчинської якоїсь сокирки. Та метнулась у свою квартиру і винесла важкий, старовинний, видно, давно не вживаний, сікач.

Лейтенант підсунув його під замок і після багатьох зусиль вивернув. З розчахнутих дверей відразу пахнуло таким смородом, що навіть Кучеренко заточився. У передпокої, мало не на всю його довжину, лежало розпухле тіло мертвої жінки, яке уже почало розкладатися, і великі зелені мухи купками сиділи на обличчі.

Племінниці померлої застигли на порозі. Гальчинська заридала, а старша, Шура, не могла зрушити з порога і стояла мов скам'яніла з розширеними від жаху очима. Смерть, хоч би в якому вигляді з'являючись перед очима, породжує в душі людини сум'яття і страх, але ось у такому, як зараз, — роздуте до потворних розмірів тіло, мухи і, найогидніше, — голі, товсті, наче слонові, ноги з-під задертої при падінні спідниці, — не тільки обсипала морозом, а й викликала шок. Паралізовував волю й тяжкий, солодкуватий трупний дух розкладу, який забивав подих і викликав нудоту.