— Ану, ну… отак…
І ось по жолобу в дні преса потекла у глиняний глек спершу струминка, а там і буйний струмінь золотої рідини, що ввібрала у себе весь той прекрасний літній місяць. Потім їй дадуть перебродити, знімуть шумовиння, розіллють у чисті пляшки від томатної підливи й поставлять ті пляшки лискучими рядами на полицю в темному підвалі.
Кульбабове вино.
У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й було спіймане і закорковане в пляшках літо. І тепер, коли Дуглас знав — достеменно знав, — що він живий, що на те він і ходить по землі, аби бачити й відчувати увесь навколишній світ, йому здавалося цілком слушним запечатати й зберегти бодай частку свого нового знання і цього особливого врожайного дня, — щоб десь у січні, зимової днини, коли валитиме рясний сніг, тижнями не прозиратиме сонце і, можливо, сьогоднішнє чудо трохи призабудеться, відкоркувати пляшку і враз усе пригадати. Адже це літо мало стати літом нежданих чудес, і йому хотілося всі їх зберегти й позначити, так щоб потім, як тільки забагнеться, він міг спуститися навшпиньки в цю вогку сутінь і сягнути рукою до полиці…
І там рівними рядами стоятимуть пляшки з кульбабовим вином, яке жеврітиме м’яким сяйвом, наче квіти на світанку, і з-під ледь припорошеного скла зблисне сонце нинішнього червня. Поглянеш крізь це вино на холодний зимовий день — і враз розтане сніг, зазеленіє трава, на деревах зацвірінчать птахи й затріпоче на вітерці, мов сила-силенна метеликів, листя і цвіт. А похмуре сіре небо заясніє блакиттю.
Візьмеш літо в руку, націдиш літа в келишок (звісна річ, у манюсінький, у найменший, який є, щоб тільки крапелиночка вмістилася), а тоді піднесеш до рота, скуштуєш — і воно враз розтопить зимовий холод у твоїх жилах…
— Ну а тепер — дощової води!
Атож, ніяка інша тут не годилася б — тільки найчистіша вода з далеких озер та вмитих солодкою вранішньою росою зелених лук, яка здійнялася в розкрите небо і там, у холоднуватій високості, зібралася в чисто вимиті грона й мало не тисячу миль линула, гнана вітром, насичуючись небесною електрикою. А ще більше неба всотала вона в кожну свою краплину, коли пролилася на землю. Надихавшись східним і західним, північним і південним вітрами, вона зрештою обернулася на дощ, і сам дощ у заповітну годину цього перетворення був уже готовий до того, щоб стати вином.