Дуглас схопив кухля, побіг надвір і глибоко занурив його в бочку з дощовою водою.

— Несу!

Вода в кухлі була наче шовк, прозорий, ледь голубуватий шовк. Якби її випити, вона б пестливо торкнулася губів, горлянки, серця. Набравши кухоль і відро, її треба було віднести в підвал, щоб залити кульбабовий врожай живлющою вологою гірських струмків.

Навіть бабуся котрогось лютневого дня, коли надворі бурхатиме завірюха, забиваючи дух і заліплюючи вікна снігом, — навіть бабуся тихенько вислизне за двері и спуститься в підвал.

Нагорі, у великому будинку, кашлятимуть, чхатимуть, хрипітимуть, стогнатимуть, у дітей буде жар, дертиме в запалених горлянках, носи їхні стануть немов вишні в наливці, і по всіх кутках чатуватимуть підступні мікроби.

І тоді, наче богиня літа, з підвалу з’явиться бабуся, ховаючи щось під своєю плетеною шаллю. Вона обійде кімнати всіх недужих, і внизу, й нагорі, і кожному наллє в чисту склянку запашної прозорої рідини, щоб той випив її одним духом. Ліки інших часів, бальзам із сонця й дозвільних серпневих надвечір’їв, ледь чутне бряжчання візка з морозивом на брукованих вулицях, сріблясті стріли фейєрверка в темному небі й злива трави з-під газонокосарки, що суне мурашиними володіннями, — і все це, все в одній склянці.

Атож, навіть бабуся, спустившись узимку в підвал по червневу снагу, мабуть, тихенько постоїть там одинцем у таємному спілкуванні з власною душею, — так само, як і дідусь, і батько, і дядечко Берт, і хтось іще з домочадців, — і полине уявою в давноминулі дні, з далекими прогулянками за місто, з теплими дощами, з духом пшеничних ланів, смаженої кукурудзи, свіжоскошеного сіна. Навіть бабуся знов і знов повторюватиме ці прекрасні, золоті слова, так само, як їх сказано щойно, коли квіти висипали в прес, так само, як їх буде повторювано кожної зими, кожної білої зими ще багато років по тому. Знов і знов злітатимуть вони з уст, мов усмішка, мов несподіваний сонячний промінчик серед темряви.