Голос Лео Ауфмена притих, бо він уже одійшов на край тротуару й лагідно, мов до живої істоти, доторкнувся до свого велосипеда.

— А що я втрачу? — бурмотів він. — Зіб’ю там чи там клаптик шкіри на пальцях, докладу кілька фунтів заліза, трохи недосплю… І змайструю, їй-богу!

— Лео, — сказав дідусь, — ми ж не до того…

Та Лео Ауфмен уже їхав теплим літнім вечором, натискаючи на педалі свого велосипеда, і звіддалік долинув його голос:

— Візьму та й змайструю…

— А знаєте, — шанобливо мовив Том, — він таки змайструє, будьте певні.

Коли б ви побачили, як Лео Ауфмен легко, за інерцією, котить на велосипеді вимощеними цеглою вечірніми вулицями, то зрозуміли б, що цей чоловік завжди в злагоді із світом і його однаково тішить і шурхіт будяків у розігрітій траві під подмухами гарячого, наче з топки, вітру, і гудіння електричних дротів на мокрих від дощу стовпах. Він був з тих людей, для яких і безсонна ніч — не мука, а благословенна пора, коли можна залюбки поміркувати про велетенський годинниковий механізм Всесвіту: чи не розкрутиться колись до кінця його пружина, чи, може, вона підкручується сама собою, хто знає? Та хоч скільки ночей він про це передумав, дослухаючись до темряви, проте певного висновку дійти не міг і схилявся то до однієї думки, то до другої…

Ось і тепер, їдучи велосипедом вулицями містечка, він думав: а які головні струси в нашому житті? Людина народжується, росте, старіє, вмирає… Ну, народження — тут годі щось вдіяти. А от як щодо інших трьох етапів?

У голові в нього, виблискуючи легкими золотими спицями, крутилися колеса його Машини щастя.