Це мала бути машина, яка допомогла б хлопцям змінити ніжний персиковий пушок на шорстку парость, а дівчатам розвинутися з непримітних пуп’янків у яскраві квітки. Та й у похилих літах, коли твоя тінь немовби тягне тебе додолу, і ти лежиш серед ночі без сну, і серце твоє відлічує мільярди ударів, — його винахід дасть людині змогу спокійно заснути разом з опалим листям, як ото. засинають восени хлопчаки, зручно простягтись на копиці сухого сіна й залюбки стаючи часткою природи, що поринае в мертвий сон…

— Тату!.. — Через лужок назустріч йому бігли всі шестеро його дітей: Сол, Маршалл, Джозеф, Ребекка, Рут, Ноемі, — віком від п’яти до п’ятнадцяти, і всі разом тяглися взяти в нього велосипеда, і всі водночас торсали його за рукави.

— Ми на тебе чекаємо. В нас сьогодні морозиво! Простуючи до веранди, Лео відчував десь там у темряві усмішку дружини.

Усі взялися їсти, і п’ять хвилин минули в блаженній мовчанці. А тоді Лео підняв у руці повну ложку сріблястого, як місячне світло, морозива, неначе воно містило в собі всі таємниці Всесвіту і їх належало торкатись обережно, і промовив:

— Слухай, Ліно, а що ти скажеш, як я спробую винайти Машину щастя?

— Щось сталося? — швидко запитала дружина.

* * *

Дідусь вів Дугласа й Тома додому. На півдорозі повз них градом метеорів промчала ватага хлопчаків на чолі з Чарлі Вудменом та Джоном Хаффом, і сила її тяжіння була така велика, що відірвала Дугласа від дідуся й Тома і потягла за ними до яру.

— Не заблукай, хлопче!

— Ні, дідусю, ні…

І хлопці поринули в темряву.

Том і дідусь пройшли решту дороги додому мовчки, і тільки тоді, коли вони вже підступили до веранди, Том, сказав:

— Ти ба, Машина щастя! Це ж треба!

— Відсапайся, — мовив дідусь. Годинник на міській управі вибив восьму.

Годинник на міській управі вибив дев’яту. Ставало вже пізно, а на цій вуличці маленького містечка у великому штаті величезного краю на планеті Земля, що стрімко падала в темне провалля Всесвіту, кудись там чи нікуди, була вже справжня ніч, і Том відчував кожну милю цього падіння.