Відхиливши сітчасті двері веранди, Том побачив, що мати й досі прасує. Було видно, що їй жарко і вона чимось невдоволена, та все ж вона всміхнулася до нього.

— А коли тато повернеться з тих своїх зборів? — спитав Том.

— Годині об одинадцятій чи о пів на дванадцяту, — відказала мати.

Вона понесла морозиво до кухні й поділила його. Щедро поливши Томову порцію шоколадом, вона почала трохи морозива собі, а решту сховала «Дугласові й татові, коли повернуться».

Вони сиділи, ласуючи морозивом, у самому осередді глибокої тиші літнього вечора. Тільки він, мати і вечір — самі в усьому їхньому невеличкому будиночку на невеликій вулиці. Том щоразу ретельно облизував ложку, перш ніж знову набрати в неї морозива, а мати, відсунувши прасувальну дошку й полишивши гарячу праску; холонути, сиділа в кріслі біля грамофона, помалу їла морозиво й казала:

— Ой, ну й пекло ж сьогодні! Цілий день земля всотувала жар, а тепер віддає його повітрю. Парко буде спати.

Обоє сиділи й дослухалися до темряви, мовби напакованої в усі вікна та двері, і до глибокої тиші — радіоприймач не працював, бо треба було замінити батареї, а платівки квартету «Нікербокери», Ела Джонсона й «Двох граків» усі були грані-переграні, аж з душі вернуло. Отож Том просто сидів на дерев’яній підлозі веранди й дивився у темну-претемну темряву, притиснувшись обличчям до протимоскітної сітки, так що зрештою на кінчику його носа відбилися маленькі темні квадратики.

— Де ж це Дуг? Уже майже пів на десяту.

— Прийде, — сказав Том, цілком певний, що нікуди Дуглас не дінеться.

Мати пішла мити тарілки, і він подався за нею. Кожен звук, найменший брязкіт ложки чи тарілки гучно лунав у жаркому вечірньому повітрі. Потім вони мовчки перейшли до великої кімнати, зняли з канапи валики й разом розсунули її так, що вийшло справжнє двоспальне ліжко. Мати послала постіль і гарненько підбила подушки, щоб хлопцям зручно було лежати. Том уже взявся розстібати сорочку, але мати сказала: