— І батька, як на те, немає вдома, — сказала мати. Своєю великою рукою вона стискала малу руку Тома. — Ну, постривай, негідний хлопчисько, я тобі покажу! По околицях знову вештається отой Нелюд і вбиває людей. Тепер ніхто не може почувати себе в безпеці. Бо невідомо, де й коли він з’явиться. Отож хай тільки Дуг вернеться — шкуру з нього злуплю!

Тим часом вони пройшли ще квартал і тепер стояли: перед чорним силуетом німецької баптистської церкви на розі Чепел-стріт і Глен-Рок. За церквою, кроків за сто далі, починався яр. Том уже чув його нюхом. Звідти тхнуло стічними водами, прілим листям, густим духом зелених хащів. Яр був широкий, звивистий, він перетинав усе містечко, і мати часто казала, що там і завидна дикі нетрі, а поночі його краще обминати десятою дорогою.

Хоча поруч була церква і це мало б додавати Томові сміливості, проте він однаково боявся, бо церква стояла темна й здавалася холодною, нікому не потрібною руїною на краю яру.

Йому було всього десять років. Він ще мало знав про смерть, страх, жахіття. Смерть була для нього восковою подобою, яку він бачив у шість років, коли помер його прадідусь і лежав у труні, наче величезний підбитий яструб, німотно й відчужено, вже не в змозі ніколи сказати Томові, щоб він шанувався, чи докинути слівце до розмови про політику. Смерть була його малою сестричкою, коли він, уже семирічний, прокинувшись одного ранку, зазирнув у її колиску й побачив утуплений в нього застиглий, невидющий погляд її мертвих блакитних очей; а потім прийшли дорослі, поклали її в плетений лозовий кошик і винесли з кімнати.