Смерть нагадала йому про себе й через місяць по тому, коли він спинився перед сестриччиним високим стільчиком і раптом збагнув, що вона вже ніколи там не сидітиме, ніколи не засміється, не заплаче, а він сам уже ніколи не приревнує до неї батьків і не нарікне, що вона з’явилася на світ. Отак він уявляв собі смерть. А ще смерть була Нелюдом, який невидимо скрадався за деревами, чигав десь по околицях, щоб раз чи два на рік прийти в це містечко, на ці вулиці, де не бракувало темних закапелків, і когось убити, — за останні три роки він убив у такий спосіб трьох жінок. Ото все була смерть.

Але тепер ішлося про щось більше, ніж просто смерть. Цей літній вечір ген унизу під високими зорями ввібрав усе, що Том звідав, побачив чи почув у своєму житті, і все те враз наринуло й захлюпнуло його з головою.

Вони зійшли з тротуару й рушили втоптаною, всіяною дрібним камінням стежкою між бур’янами, в яких лунко, на повен голос гучав хор цвіркунів. Том покірливо ступав за матір’ю — сміливою, гарною, дужою, його заступницею від усього світу. Отак разом вони пройшли ще далі й спинилися на самому краю цивілізації.

Яр…

Там, у глибокій чорній хащі, в цю мить зосередилось усе, чого йому не судилося пізнати чи збагнути, усе те, що ке мало назви й ховалося в темряві безладних заростей, серед важкого духу гнилизни.

Аж раптом він усвідомив, що вони з матір’ю самі-самісінькі.

І що рука її тремтить.

Він справді відчував це тремтіння. Але чому? Мати ж була більша, дужча, розумніша за нього, хіба ні? Невже й вона зачула ту невиразну загрозу, оту лиху силу, що зачаїлася там унизу й шукала виходу з темряви? То, виходить, людина, дорослішаючи, не стає дужою? І бути дорослим — це ніяка не втіха? І немає в житті жодного захистку? Нема такої твердині, що встояла б перед чіпкими страхіттями ночі?

Тома обсідали сумніви. У горлянці, в шлунку, по спині, по руках та ногах мовби знов розтеклося морозиво, і його пройняло холодом, так наче раптом повіяв із забутого грудня зимовий вітер.