І в нього сяйнула думка: це ж усі люди такі, для кожної людини існує тільки вона сама. Одна-єдина, і хоч вона й живе серед великої громади, проте завжди чогось боїться. Як оце й тепер, стоячи тут. Марно кричати, марно кликати на допомогу — яка з того користь? Темрява нарине враз і поглине тебе: одна жахлива крижана мить — і буде по всьому. Задовго до світанку, задовго до того, як полісмени почнуть присвічувати ліхтариками на темну розворушену стежку, задовго до того, як зашурхотять камінці під ногами розгублених людей, що поспішать на допомогу. Навіть якби вони були оце тепер за п’ятсот кроків і напевне зарадили б, усе одно тій чорній хвилі вистачило б і трьох секунд, щоб здійнятися й забрати в нього всі десять літ його життя і…

Це усвідомлення самотності людського життя впало на Том а навальним ударом, і він весь затремтів. І мати теж була самотня. В цю хвилину вона не могла сподіватися ні на святість шлюбу, ні на захист люблячої родини, ні на конституцію Сполучених Штатів, ні на поліцію, не мала до кого звернутися, крім власного серця, та й у ньому знайшла б хіба тільки нездоланну відразу і страх. У цю хвилину кожне з них опинилося віч-на-віч із власною скрутою і мусило шукати ради самотужки. Отож йому треба було змиритися з цим і діяти на власний розсуд.

Том проковтнув тугий клубок у горлі й притулився до матері. «О боже, не дай їй померти, прошу тебе! — подумки благав він. — Не завдавай нам ніякої кривди. За годину тато повернеться зі зборів, і якщо вдома нікого не буде…»

Мати рушила стежкою в дикі нетрі.

— Мамо, з Дугом нічого не станеться. — Голос Тома тремтів. — Нічого з ним не станеться… Він прийде. Неодмінно прийде!

Мати відказала високим, напруженим голосом:

— Він завжди вертається цією дорогою. Скільки разів я йому казала не ходити тут, але ті бісові хлопчиська однаково лізуть навпростець. А колись він піде сюди й більше не повернеться.