Сидячи поруч нього на лаві-гойдалці, Ліна напружено мовчала, і то була її відповідь.

Замовк і він і, задерши голову, став дослухатися, як шелестить на вітрі листя великого в’яза.

«Не забудь, — сказав він собі подумки, — цей шелест листя теж має бути в твоїй машині».

А наступної хвилини на лаві-гойдалці і на веранді вже не було нікого.

* * *

Дідусь усміхнувся вві сні.

Відчувши цю усмішку, він не міг збагнути, що її викликало, і прокинувся. Якусь хвилю полежав, наслухаючи, а тоді зрозумів, чому він усміхнувся.

Тому, що почув звук, куди важливіший, ніж співи пташок чи шелест молодого листя. Щороку був день, коли він так само прокидався й чекав цього звуку, який означав, що тепер літо й справді настало. А наставало воно саме отакого ранку, коли хтось із пожильців, племінник чи двоюрідний брат, син чи онук, виходив з газонокосаркою на лужок під вікном і, керуючи від країв до середини — на північ, на схід, на південь, на захід — починав виписувати нею чимраз менші прямокутники, і металева машинка із дзижчанням і стрекотом посувалася по духмяній літній траві. З-під ножів вилітали кульки конюшини, золоті зірочки поодиноких уцілілих після збирання кульбаб, мурахи, сухі стеблинки, камінці, обгорілі рештки торішнього святкового фейєрверку на Четверте липня

Дідусь насмішкувато фиркнув на ті свої роздумування, а тоді підійшов до вікна й висунувся в лагідне осоння. Авжеж, на лужку був один з пожильців, молодий газетяр на прізвище Форрестер, — він саме докінчував рядок.

— Доброго ранку, містере Сполдінг!

— Так-так, не давайте їй попуску, Білле! — жваво вигукнув дідусь.

Трохи згодом він уже сидів унизу, їв поданий бабусею сніданок, а за розчиненим широким вікном, скрашуючи йому трапезу, дзижчала й стрекотіла косарка.